Наши газеты:
Механізми створення родових поселень як одного із чинників новітньої аграрної политики розвитку сільських теріторій
Работа содержит множество диаграм. Желающие их посмотреть, могут скачать работу в формате DOC по ссылке:
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
«Допущено до захисту
магістерської роботи»
Завідувач кафедри
економічної політики
_________________ к.е.н. проф. Г.О. Андрусенко
МЕХАНІЗМИ СТВОРЕННЯ РОДОВИХ ПОСЕЛЕНЬ ЯК ОДНОГО ІЗ ЧИННИКІВ НОВІТНЬОЇ АГРАРНОЇ ПОЛИТИКИ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКИХ ТЕРІТОРІЙ
Робота на здобуття кваліфікації
магістра державного управління
Слухач М.В. Андонієв
Науковий керівник,
к.е.н. професор Г.О. Андрусенко
2005 р.
ЗМІСТ
ВСТУП 3
Розділ 1. Сутність і механізми новітньої аграрної політики щодо розвитку сільських територій через створення родових поселень 10
1.1. Науково-організаційні аспекти новітньої аграрної політики щодо розвитку сільських територій 10
1.2. Організаційно-управлінські основи соціально-економічного відродження сільських територій 13
1.3. Теоретичне обґрунтування створення родових поселень 15
1.4. Історія і світовий досвід створення родових помість та родових поселень 20
Розділ 2. Аналіз передумов для соціально-економічного відродження сільських територій та створення родових поселень в Україні 41
2.1. Демографічний стан сільського населення 41
2.2. Сучасний стан земельного фонду та земельних відносин 55
2.3. Земельна реформа в контексті створення родових помість 73
2.4. Західний шлях розвитку сільського господарства – шлях до збитковості та повного знищення села 77
Розділ 3. Перспективи та організаційно-правові механізми державного впливу на соціально-економічний розвиток сільських територій та створення родових поселень 81
3.1. Національна ідея – створення родових поселень 81
3.2. Механізми, етапи та правове забезпечення створення родових поселень 84
3.3. Родина – основний пріоритет при створенні родових помість 97
3.4. Землеробство в родовому помісті 100
ВИСНОВКИ 104
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 108
ДОДАТКИ 110
Здравия мыслям вашим и устремлениям, люди добрые.
(Здоров'я думкам вашим і устремлінням, люди добрі).
Седой Старец
ВСТУП
Після розпаду Радянського Союзу кожна окрема держава розпочала свій шлях до затверджування себе та своєї ідентичності в світовому просторі. Для України основною ідеєю було отримання, становлення та затвердження своєї незалежності. Минуло чотирнадцять років – Україна затвердила себе як незалежна держава. Однак процес розбудови держави ще не завершено. Завдання полягає в тому, щоб остаточно облаштувати споруджену будівлю по суті нового суспільства – економічну, соціальну, політичну та гуманітарну сфери, подолати глибокі деформації, що виникли на стартовому етапі трансформаційного процесу.
На жаль Україна прагне походити та орієнтується на Захід, політики у своїх промовах вживають такі вислови, розмовляючи про західні країни, як «розвинені», «цивілізовані», закликають людей наздогнати їх по «розвиненості» та «цивілізованості». Ці політики ще не розуміють, або не бажають розуміти, що можливо не тільки швидко наздогнати, але й значно перегнати. А статися це може тільки у тому разі, якщо побігти у зворотну сторону.
Актуальність теми. Необхідність практичної реалізації завдань довгострокової стратегії з розвитку сільських територій, яка має забезпечити міцне підґрунтя України як високорозвиненої, соціальної за своєю сутністю, правової держави, її інтегрування у світовий економічний простір як країни з конкурентоспроможною економікою, здатною вирішувати найскладніші завдання свого розвитку. Майбутні роки мають стати визначальним у розв'язанні саме цих завдань, інакше Україна може переміститися на периферію світових процесів.
Слід ураховувати й те, що наявний інструментарій економічної політики, який сформовано в попередній період, не націлений на забезпечення якісних перетворень – інноваційного розвитку, оновлення структури виробництва, подолання глибокої диференціації доходів та ін. У межах нинішньої моделі розвитку широкомасштабна модернізація національної економіки просто неможлива. Потрібні суттєві зміни в механізмах трансформаційних процесів, їх системне оновлення – тобто осмислений перехід до нової моделі взаємовідносин держави та головного і єдиного носія влади – народу.
Досвід держав, які здійснювали глибокі перетворення, засвідчує, що реальний успіх трансформаційних процесів можливий лише тоді, коли реформи та їхні результати відповідають інтересам і сподіванням широких верств населення, а тому отримують достатню суспільну підтримку. Отже, при визначенні нової стратегії потрібні максимальний політичний консенсус, суспільна консолідація і згода щодо основних цілей цієї стратегії та механізмів її реалізації, базових засад.
Без опори на таку довгострокову стратегію, яка б ураховувала, з одного боку, об'єктивні закономірності суспільного прогресу, а з іншого - сучасні соціально-економічні та геополітичні реалії і водночас користувалася високою довірою й підтримкою народу, економічна політика будь-якого уряду, як і держави загалом, не матиме перспективи. У зв'язку з цим стратегія розвитку країни у наступному періоді має бути максимально прагматичною, вільною від політизації ідеологічних схем та стереотипів.
Українці ще не до кінця відчувають про свій історичний потенціал, який скоро відкриється у всій своєї величі. Але чи зможемо ми його використати, як для себе так і для других народів світу? Дуже важливо бачити цю історичну основу народу, який за 800 років стільки разів загублював свою територію, політичну незалежність, державність, закони, навіть мову, віру. Загублювати та кожен раз повертати загублене, «горіти, та не згорати», знов відновлювати і мову, і закони, і державу – щоб це робити, треба бути незвичайним, великим народом, про який людство ще не сказало свого останнього слова [9]. І моторошно стає на душі, коли великий народ чогось жде, якби відтягує своє пробудження. Але пробудження неминуче близько, і відбудеться воно через саме дороге, що є для нащадка землеробського етносу – родючу українську землю. Про український народ можна судити по тому, як він відноситься до землі. З грудочкою рідної землі українці вирушали в далеку дорогу. Землю вважали і вважають живою: вона дихає, втомлюється, хворіє, відчуває ласку, біль, все чує, все знає. У наших предків найміцнішою вважалась клятва землею.
Україна має значні можливості для розвитку агропромислового комплексу, перетворення його у високоефективний, експортоспроможний сектор економіки, забезпечення продовольчої безпеки держави. Зокрема, на нашу державу припадає майже третина запасів чорнозему та 27% орної землі в Європі (на душу населення в Україні припадає 0,66 га орної землі, тоді як у Європі цей показник становить у цілому 0,25 га).
За роки незалежності на селі здійснено глибокі структурні реформи, докорінно перебудовано земельні й майнові відносини, створено організаційно-правові структури ринкового спрямування на основі приватної власності на землю, індивідуальної, сімейної та колективної форм організації праці. Але агропромисловий комплекс не став осередком підвищеної економічної активності та не зросла його інвестиційна привабливість. Державі стає все складніше вирішувати потреби села, його людей.
Технічне та технологічне оновлення АПК не відбувається, а через кілька років техніка на селі стане повністю непридатною для експлуатації. За даними експертів, для повного відновлення основних фондів АПК необхідно близько 110 мільярдів гривень. З них близько 60 мільярдів гривень – на відновлення й оптимальну комплектацію основних фондів у сільському господарстві, близько 50 мільярдів гривень - для переробної галузі (харчова промисловість і переробка сільгосппродукції).
Особливої уваги заслуговує проблема соціального переоблаштування села, де виробнича та соціальна сфери тісно і взаємно пов'язані. За роки реформування земельних відносин та виробничої сфери АПК, практично нічого не зроблено в соціальному облаштуванні села.
Мета і завдання дослідження. Магістерська робота виконана в рамках наукової теми «Державне регулювання процесів соціального і економічного розвитку аграрної сфери регіону» (номер державної реєстрації 0102U00159 від 02.01.2002 р.), що розробляє колектив наукових співробітників ТТК «Стратегія» (кафедра економічної політики).
Мета полягає в забезпеченні створення у сільській місцевості сприятливого середовища для життєдіяльності людей як необхідної передумови ефективного функціонування сільського господарства за рахунок сталого розвитку сільських населених пунктів.
Сучасний стан України диктує необхідність серйозних змін у ключовому для держави питанні – відношення до землі, як к основі життя та діяльності народів України. Недооцінювання важливості та комплексності у вирішенні цього питання на сьогоднішній день чревате прямим скороченням та втратою життєвого потенціалу країни. Країні необхідно знайти своє оригінальне місце у міжнародній спеціалізації держав.
На жаль, раніше прийняті нормативні акти, що стосуються функціонування особистих підсобних, селянських фермерських господарств, садівничих, городніцьких і дачних некомерційних об'єднань громадян, реорганізації радгоспів і колгоспів, організації підприємницької діяльності в сфері сільськогосподарського виробництва, організації місцевого самоврядування й ін. не враховують повною мірою об'єктивну потребу людей у безпосередньому, облагородженому зв'язку із землею. А тому, навіть усі разом узяті, вони не мають на практиці масштабних радикальних наслідків по прогресивному перетворенню країни й її відродженню на цій основі. Наслідком недооцінки даної проблеми стала втрата в Україні повноцінного поняття Батьківщини, Рідної землі, а виходить, і любові й відповідального відношення до неї.
Усвідомлена любов до своєї Батьківщини у формі облаштованості родового помістя й формування нового вигляду української держави, як союзу родових земель, дозволить зупинити розграбування, розкрадання й пряме знищення природних ресурсів своєї Батьківщини; припинити отруєння землі ядохімікатами, створить умови для відновлення втраченого природного потенціалу, зробивши його основою оздоровлення нації, предметом захисту й фундаментом нової, екологічно здорової економіки, для заохочення міського населення до життя та праці на землі, збереження селянства як носія української ідентичності, для комплексного розвитку сільських територій в новітній концепції, для гарантування продовольчої безпеки держави.
Спосіб життя в родовому помісті відповідає найсучаснішим поданням про здоров'я людини, формування й зміцнення родини, виховання повноцінного майбутнього покоління, відповідальному відношенню до землі, її природним багатствам, любові до рослинного й тваринного світу, збереженню культурних національних традицій народів, що населяють Україну, відродженню країни.
У силу перспективної привабливості такого способу життя в Україні вже 5 років тому почався ініціативний рух населення по облаштованості родових помість, організації родових поселень зі спробами реалізувати ідею вже в рамках наявних, доступних організаційно-правових форм.
Об’єктом дослідження в даній роботі е сільська територія, яка потребує свого відновлення та розвитку.Предмет дослідження – родові помістя, які виступають одним із можливих чинників сталого розвитку сільських територій.
Для вивчення питання щодо відновлення та розвитку сільських територій за рахунок створення родових помість будуть застосовані емпіричні методи дослідження, які будуть полягати в вивчені літературних джерел, чинних нормативно-правових актів, узагальнення досвіду громадських організацій. На даний час у науковій літературі поки що відсутні якісні роботи з питання створення родових поселень. Тому в процесі роботи над даною темою будуть використані переважно розробки громадських організацій, які займаються одержанням землі по чинному законодавству. У цілому ж, в роботі будуть використані такі джерела: Конституція України, Земельний кодекс України та ін.; література по екології, історії, книги та альманахи з серії «Звенящие кедры России», видання періодичної преси (газети, журнали), а також інформаційні вісники громадських організацій, що займаються розглядом питань, пов'язаних з одержанням земельних ділянок.
Наукова новизна. У чому ж особливість та новизна пропонованого терміну – родове помістя, у чому його відмінність від існуючих форм і видів земельних ділянок? Це нове словосполучення, не відоме нині чинному законодавству й подібне цільове призначення землі не передбачено в Земельному Кодексі. Він відсутній і в Основному Законі країни – у Конституції України.
Існують різні думки про те, що таке родове помістя. Єдиного визначення поки що не дано. Зрозуміло тільки, що це земельна ділянка площею до 2 гектар, передана громадянину або сім’ї громадян України безкоштовно на праві довічного користування із правом передачі в спадщину без оподатковування землі й урожаю.
Його також не слід порівнювати з маєтками російських поміщиків. родове помістя відрізняється від маєтку того часу насамперед тим, що останнє означало довічне володіння, обумовлене службою. З її припиненням право на маєток втрачалося. Одночасно існувала вотчина – безумовна власність. Згодом вони зрослись і по закінченні служби маєток міг залишатися в його власника. Однак залишалася заборона продажу й застави, поділення маєтку на частині між спадкоємцями. До того ж, розміри наділів могли бути різними, а не два гектари, як пропонується зараз, є й інші відмінності [6].
У пропонованій концепції земельна ділянка повинна надаватися кожному бажаючому громадянинові України в довічне користування, із правом передачі в спадщину, без оподатковування землі й урожаю. До того ж, як треба з вищесказаного, одержання земельної ділянки не вимагає виконання яких-небудь умов, тобто є безумовним. Це відповідає провідним нормам Конституції України й міжнародних актів, по яких не може бути привілеїв за ознаками раси, національності, віросповідання й т.п. Особливо при користуванні основним національним багатством України, власником якого є Український народ – громадяни України всіх національностей.
Тому щоб потім не надолужувати прогаяне, мусимо постійно пам'ятати, що це робиться насамперед для людей, держави і на перспективу. Глибоко реформований таким чином аграрний сектор може і повинен стати винятково важливим джерелом нагромадження капіталу, базою розширення внутрішнього ринку і формування середнього класу, зміцнення політичної та соціальної стабільності у державі.
РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ І МЕХАНІЗМИ НОВІТНЬОЇ АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ ЧЕРЕЗ СТВОРЕННЯ РОДОВИХ ПОСЕЛЕНЬ
1.1. Науково-організаційні аспекти новітньої аграрної політики щодо розвитку сільських територій
Сподівання на те, що нагромаджені за порадянські роки у сільському господарстві негативи і втрати можуть бути подолані швидко, з невеликими вкладеннями в галузь і традиційними заходами і механізмами з самого початку мають розглядатися як безпідставні і шкідливі. Бо вони відводитимуть увагу від того, що соціально-економічне відродження в реально можливих розмірах найважливішої галузі країни, її соціально-виробничого осередку – села та їх безпосередньо соціальної першооснови – селянства можливе лише на концептуально прогресивніших, порівняно з сучасними, засадах. Визначальними серед них доцільно обрати:
• формування і вміле практичне втілення орієнтованої у стратегічне майбутнє прогресивної ідеології соціально-економічної розбудови кожної даної сільської території. Ключовим у ній повинна стати її селяниноцентристська сутність, тобто, реальна підпорядкованість процесів розбудови інтересам селян і всіх інших громадян, які проживають і працюють на даній сільській території;
• достатньо надійне науково-методологічне забезпечення розбудови сільськотериторіальних утворень. Крім селяниноцентризму, який має розглядатися не лише як ідеологічний, а й методологічний фактор, іншими складовими науково-методологічного забезпечення розвитку сільських територій, повинна стати організація їх розвитку, за якої вони розбудовуватимуться не лише з власне сільськотериторіальних інтересів, а й з позицій об'єктивно необхідних потреб відтворення їх людського ресурсу і поступальна спрямованість розвитку на забезпечення сталого розвитку;
• розроблення достатньо досконалих і ефективно діючих, у тому числі, або й передусім нетрадиційних соціальних, нормативно-правових, економічних, організаційно-управлінських та всіх інших механізмів, узгоджена практична взаємодія яких на засадах системності покликана забезпечувати досягнення необхідного (очікуваного) позитивного синергетичного результату. Розроблення таких механізмів та їх вміле (ефективне) використання є однією з найскладніших проблем розвитку сільських територій;
• здійснення безперервно системного моніторингу розбудови сільських територій [4].
З огляду на виняткову важливість розроблення ефективно діючої аграрної політики вона своєю науково-прикладною сутністю і механізмами здійснення повинна відрізнятися в істотно кращий бік порівняно з тим, що мало і має місце в нашій країні останнього часу. Однією з передумов досягнення цієї мети має стати доповнення відповідних вітчизняних надбань досвідом державного регулювання розвитку поселень зарубіжними країнами. Достатньо глибока, всебічна опрацьованість усіх зорієнтованих в майбутнє складових щодо створення родових поселень на території занедбаних сіл повинна надати їй характеру нової (новітньої) аграрної політики. В концептуальному відношенні новітня аграрна політика по створенню родових поселень, повинна базуватися на наступних визначальних положеннях:
• розгляд її сутності як системи (сукупності) цінностей, які держава закладає у неї в стратегічних інтересах не лише сільського господарства, родового поселення і селянства, а з ними і всього аграрного (агропродовольчого) блоку економіки, а й країни загалом. Визначальним у ній має стати її спрямованість на людей, що створюють ці поселення;
• передбачення у ній сукупності зобов'язань, які держава покладає на себе щодо досягнення визначених у новітній аграрній політиці положень і показників;
• гарантії держави щодо того, що вона, пропонуючи країні і сільському сектору новітню аграрну політику, бере на себе повну, ні з ким іншим неподільну відповідальність за її результативне практичне втілення.
Опрацьована на найближчий календарний період новітня аграрна політика повинна розглядатися як одне з відображень формування і розбудови в країні особливого аграрного устрою. Повна незвідність цієї проблеми зумовлює необхідність невідкладного започаткування роботи над нею. Визначальне місце в ній покликані посісти суспільні науки, в тому числі економічна загалом і аграрно-економічна зокрема.
Доповнення і розвиток підходів до організації соціально-економічної розбудови сільського сектора повинно охоплювати собою, крім усього іншого нетрадиційні для нашої країни орієнтири на сталий розвиток органічного сільського господарства і розвиток сільських територій. На даний час, сільські території поки що ще не стали предметом зацікавленого вивчення. Втім обставини складаються так, що саме на них вирішуватимуться проблеми сталого розвитку і людського капіталу та всього іншого, що стосуватиметься сільського господарства, села і селянства. Згідно цьому сільська територія (родове поселення), як у кожному конкретному випадку має розглядатися як своєрідна цілісність, а її сутнісне наповнення та організація її стратегічно орієнтована соціально-економічна розбудова об'єктивно висунулась на чільне місце у всьому подальшому розвиткові сільського господарства і становитиме серцевину новітньої аграрної політики [4].
Розглядати родове поселення (сільську територію) необхідно, як складну багатофункціональну природну, соціально-економічну й виробничо-господарську систему з властивими їй кількісними, структурними, природними та іншими характеристиками і відповідним цьому її сутнісним наповненням.
1.2. Організаційно-управлінські основи соціально-економічного відродження сільських територій
З огляду на концептуальне значення такого розуміння сутності і цільового значення саме такої організації управління сільськими територіями слід вважати, що першоумовою, першофактором їх успішного функціонування повинна бути реальна зацікавленість у цьому і достатньо висока відповідальність держави як такої, органів місцевої влади і безпосередньо громади кожного даного родового поселення.
Взаємозалежність розвитку сільського господарства та його сільських територій (створення родових поселень) дає підстави для висновку щодо того, що їх функціонування має забезпечуватися на спільних (ідентичних) або територіально індивідуалізованих стосовно конкретних територій вихідних положеннях, об'єднуваних у три групи:
Перша з них охоплює собою відповідні законодавчі та інші нормативно-правові акти і положення законодавчої і виконавчої гілок державної влади. Базовими серед них повинні розглядатися Закон України «Про місцеве самоврядування», а також Закон України «Про родове помістя і родове поселення в Україні», проект якого розроблено, і який необхідно в установленому порядку прийняти по можливості якомога швидше. На їх основі та у їх межах відповідні підзаконні акти і положення можуть видавати уповноважені на це державні структури.
Іншу групу актів і положень, спрямованих на розвиток сільських територій, становитимуть відповідні ухвали у межах визначених повноважень органів самоврядування обласного і районного рівнів.
На первинному (безпосередньо у родовому поселенні) рівні організаційні та управлінські функції виконуватимуть органи самоврядування згідно до уставу громади. Незалежно від сфери їх впливу, вони можуть діяти лише в межах Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Закону України «Про родове помістя і родове поселення в Україні», обов'язково враховуючи специфічні інтереси конкретної громади. Жодна державна чи будь-яка інша структура не може діяти на території родового поселення без дозволу територіальної громади і тим більше вести діяльність на ній «по-своєму», з порушенням визначених нормативних положень.
Незалежно від рівня, на якому прийматимуться відповідні акти і положення, вони повинні базуватися на наступних вихідних положеннях:
• організацію управління розвитком та створенням родових поселень (сільських територій) доцільно здійснювати на основі відповідних стратегічно орієнтованих програм з передбаченням у них кінцевої (у межах доступних передбачень) мети і завдань та етапів їх досягнення;
• передбачення в них шляхів і механізмів матеріально-ресурсного і фінансового забезпечення поставлених у програмах мети і завдань;
• визначення відповідальних за практичне здійснення програм;
• організація системного моніторингу їх виконання, внесення за його результатами у програми змін, доповнень і уточнень, відкриття простору для чинників, які сприяють ефективному розвитку родових поселень, та подолання або хоч би істотне обмеження обставин, які негативно впливають на їх розвиток.
Найважливішою передумовою виконання мети стратегічного розвитку сільських територій слід вважати одночасне включення в процес практичного втілення всієї необхідної сукупності соціальних, правових, економічних, організаційних, управлінських, кадрових та всіх інших чинників, кожний з яких, окремо взятий, і всі вони разом повинні підпорядковуватись досягненню необхідного кінцевого результату [4].
1.3. Теоретичне обґрунтування створення родових поселень
Людина народилася на другому поверсі в операційної родильного будинку. На диво лікарів, дитина виявився абсолютно здоровою.
Секундами промайнули дні й місяці, маля пішов у дитячий садок, школу, інститут. У нього «мудрі» вихователі, педагоги й професори заклали якусь програму життя.
Людина вирішила: головне в житті мати багато грошей, які дозволять йому добре харчуватися, мати квартиру, автомобіль, одяг. І він намагався багато працювати, іноді навіть у дві зміни.
Тим часом секунди відрахували роки, і, доробивши до пенсії, він зміг заробити грошей для придбання двохкімнатної квартири й старого автомобіля.
Ще до пенсії він закохався, женився, розвівся, ще раз женився. Від першої дружини народилася дитина, але при розлученні залишився з матір'ю. Від другої дружини народився син, але виїхав далеко на Північ, дзвонить йому один-два рази на рік. Секунди відміряли роки старості. Людина боліла й померла. Така сумна доля більшості живучих на Землі людей.
Є меншість, якою вдається стати відомими артистами, політиками, президентами, мільйонерами. Життя цієї категорії людей вважається більше щасливої, але це ілюзія. Турбот і в них не менше, ніж в інших, і абсолютно однаковий кінець: старість, хвороби й смерть. Невже така доля для живучих на Землі людей закладена в Божественній програмі? Ні!
Не міг Творець визначити для своїх дітей подібну жорстоку й сумну долю. Це саме людське співтовариство під впливом якихось сил ігнорувало Божественну програму й встало на шлях самознищення й самокатування.
Хтось може засумніватися в існуванні Божественної програми життя людей. Адже про неї не говорять учені, політики.
Релігії витлумачують як задум Божий, але завжди через посередників і найчастіше по-різному. Вони єдині лише в тім, що Бог існує.
В існування вищої, розумної, інтелектуальної сутності, що створила видимий нами мир і земне життя, вірять філософи й багато вчених. І в це неможливо не вірити. Уже занадто розумно взаємозалежне все суще в нашому світі. А раз так, то високорозумна сутність могла творити тільки зі змістом, тільки вічне, визначаючи радісну перспективу всім і, у першу чергу, своєму улюбленому, собі подібному – людині.
Програма Бога, безсумнівно, існує, і ознайомитися із цією програмою можуть не окремо обрані люди, а кожний бажаючий. Викладено Божественну програму не буквами або ієрогліфами на папірусних аркушах, а властивому тільки самому Богу живими знаками створеної Їм природи.
Розум і інтелект людей давньоруського періоду ще дозволяв читати цю велику Божественну книгу. Нинішні люди у своїй більшості з мільярдів цих знаків-букв знайомі лише з деякими, і нам доведеться заново починати вивчати Божественну абетку [5].
Родове поселення створюється для створення своєї Батьківщини (місця, де людина народилася й виросла в просторі Любові). Для створення простору Любові для себе й своїх дітей, де кожна травинка, кожне деревце люблять людину у відповідь, де аромати трав і рослин зачаровують людину, де спів птахів тішить слух, де людина рада життю й буттю, куди можна повернутися в будь-який момент і почувати себе захищеним. Для того, щоб повернутися до природного способу життя, у гармонії з навколишнім світом, можливістю здорового харчування. Можливістю жити у власному будинку, проявляти свої творчі здатності. Для того, щоб людина і його родина на своїй землі родової завжди були здорові, радісні, любили себе й інших. Позбутися від суєти й щоденності, усвідомити своє призначення на Землі, зрозуміти світ, що тебе оточує. Для створення прекрасного райського саду на двох гектарах землі. Зміни світогляду й переходу на творчий спосіб життя. Відродження гармонічних відносин із природою, Землею, між людьми, з усім навколишнім світом, у якому розчинені думки Бога [12].
Величезним ресурсом, що у нас є в наявності, є те, що всі народи України традиційно міцно прив'язані до своєї землі. Опитування проведене в Росії у 2002 році (кількість опитаних=3582) показало, що російське населення в абсолютній більшості з поняттям Батьківщини асоціює місце народження й територію проживання (38% і 26%) і власне минуле й історію (36 %) [13].
Таблиця 1.2
Данні опитування на тему «Що я асоціюю з поняттям Батьківщина?»
|
Варіант відповіді
|
Питома вага людей, що відповіли, %
|
| Місце, де я народився й виріс |
38
|
| Наше минуле, наша історія |
36
|
| Наша земля, територія, де ми живемо |
26
|
| Рідна природа |
23
|
| Держава, у якому я живу |
18
|
| Символіка держави (прапор, гімн, герб) |
2
|
Родове поселення створюється для колективної думкотворчості й перетворення спільними зусиллями в життя загальних цілей: облаштованості інфраструктури родового поселення (організація центру поселення, доріг (проходів, проїздів) і висадження лісосмуги (багаторічні насадження) навколо родового поселення), спільного виховання й утворення жителів поселення, для проведення свят, ярмарків, фестивалів, заходів, спрямованих на поліпшення навколишнього природного середовища.
Відновлення екологічного балансу місцевості шляхом залісення території, використання природних технологій обробки землі, вирощування екологічно чистої сільськогосподарської продукції. Сприяння економічному й соціальному підйому села в процесі розпакування міст, розвитку зеленого туризму. Відновлення здоров'я нації, планети, створення Раю на Землі за допомогою колективної творчості.
Зараз поняття Батьківщини перекручене. Батьківщиною називають кимсь границями обумовлену територію. Але ж Батьківщина завжди починається з родової землі й розширюється на величину рівних за духом людей. Ті, хто почне облаштовувати свої родові помістя, одержать Батьківщину й вічність.
Шматочок Батьківщини необхідний кожній родині в Україні – через неї починається відродження всієї Батьківщини – нашої єдиної України.
Родове помістя – це МІСЦЕ, у якому людина створює свою Батьківщину (РІД і НА (Мати-Земля), простір Любові. Це те місце, у якому людина усвідомлює себе часточкою Всесвіту. У цьому місці людина почуває наступність зв'язку зі своїм Родом.
Родове помістя – це ділянка землі площею до двох гектар безоплатно виділена кожній бажаючій українській родині в довічне користування із правом передачі в спадщину для його облаштованості.
Родове помістя розташовується на єдиній земельній ділянці. Площа такого помістя маєтку, в два гектари, є достатньою для повного самозабезпечення родини й для цілісного самовідновлювання екологічної системи, де дотримуються принципи гармонії людини й природи [6].
Родове помістя – це модель ідеального сполучення природного середовища й господарської діяльності людини, де на одній земельній ділянці перебувають:
- багаторічні насадження (не менш ½ площі родового помістя) – основа системи, що самовідновлюється (живий забір з дерев і кущів по периметрі родового помістя; багаторічні насадження, що складаються із хвойних, листяних, а також плодових дерев усередині помістя);
- родове дерево (кедр, дуб або інше багатовікове дерево), посаджене й вирощене людиною, яка живе у родовому помістю маєтку, що буде доброю пам'яттю його нащадкам;
- штучна водойма – ставок, розміром сотки у дві (за бажанням хазяїв);
- ділянка для городу – для забезпечення родини продуктами, а також для біологічної переробки й утилізації всіх органічних відходів;
- будинок і господарські будівлі, в ідеалі з автономним екологічно чистим енерго- і водопостачанням. Будинок можна побудувати із природних матеріалів (глина, грунтоблоки, солома, очерет, лоза, дерево, камінь і інше). Джерела енергії – поновлювані природні ресурси: вітер, сонце, енергія біогазу, біомаса (дрова, солома, шишки) і інші. Економія енергії – теплосбережування будинку.
Значення багаторічних насаджень на земельній ділянці:
- захист від холодних вітрів і вимерзання рослин узимку, від спеки влітку й різких коливань температури;
- створення стійкої біологічної системи, завдяки природним процесам життєдіяльності рослин і інших живих організмів (зокрема, обпадання листя й утворення біогумусу);
- очищення повітря від шкідливих речовин;
- засвоєння вуглекислого газу й вироблення кисню;
- природна регуляція живих організмів в екологічній системі (наприклад, за допомогою вироблення фітонцидних речовин рослинами регулюється поширення й кількість комах, у тому числі й шкідників);
- місця гніздування птахів і перебування тварин;
- створення основи для розкриття духовних сил людини в гармонії із природою.
Кожна людина сама, призвавши свою думку, душу й мрію, створює свій образ родового помістя [6].
Образ родового помістя – це детальний проект облаштованості, що включає спосіб життя в самому помісті, з первісним створенням свого простору в думках і наступній реалізації на землі.
Родове поселення – це колектив однодумців за духом, людей зі спільними інтересами, об'єднаний ідеєю створення екологічно чистого середовища перебування, життя в гармонії з навколишньою природою, заснований на принципі самозабезпечення (житло, продукти харчування, сфера обслуговування – медична допомога, школи).
Життя в родовому поселенні – це можливість займатися улюбленою справою, сприяти розкриттю творчих здатностей всіх поселенців і кожного окремо. Родове поселення допоможе змінити до кращого спосіб життя людей, запобігти екологічній катастрофі, відновити втрачену гармонію у відносинах людини із природою, гармонію відносин між людьми.
Родове поселення – це колектив родин, власників близько розташованих родових помість , які об'єдналися для облаштованості помість і забезпечення проживання в них, а також спільно утримують земельні ділянки, необхідні для організації інфраструктури поселення, які сприяють перетворенню в життя загальних цілей, а також забезпечують проживання в родових помістях [15].
1.4. Історія і світовий досвід створення родових помість та родових поселень
Одне з найдавніших імен наших пращурів і їхньої країни – це назва, що дуже часто зустрічається в скандинавських сагах і легендах – «Русь-Гардаріки». Гардаріки переводиться як «земля міст». Нормани, збираючись на Русь, ще в часи Мономаха говорили: «Іду в Гардаріки». Фахівці не переставали сперечатися: звідки така назва? Навіщо? І сходилися (помилково) на тім, що, мол, цим підкреслювався високий рівень містобудування на Русі [17]. Утішно, звичайно, таке чути, але... Важко віриться, що 1000 років тому гігантські простори Київської Русі були заповнені містами.
При поглибленому опрацюванні цього питання стає ясно, що «країна Гардар» (gardar) у цьому випадку вживається не в урбаністському змісті (для цього у шведській мові вживаються інші слова – borg, urbs) і не в змісті «країна фортець» (для цього є слово tungard), а в змісті «обгороджена земля», «садиба» або, хутір. «Гард» переводиться як «забір», «огорожа», «ар» – «земля», «ґрунт». Тому «гардар» варто розуміти як «країна осілого (садибного) землеробства» [9].
Ці міста відображали насамперед специфіку аграрної цивілізації. Це були великі поселення, що складалися з окремих помість. Отже, термін «Гардаріки» має й іншу етимологію – «обгороджена країна»
На сьогодні родове помістя у багатьох людей часто асоціюється з маєтками царської Росії, поміщиками й кріпацькою системою права. Так, ці терміни схожі, але юридична їхня природа, їхня суть і зміст різні. Щоб розібратися в цьому, ми поглибимося в історію.
У другій половині XI – першій половині XII століття в Росії утворюється. феодальна вотчина, що розвивається шляхом дарування князем боярам землі із селянами. Феодали ділилися на вищий шар (бояр) і слуг вільних. Поряд з ними існували дрібні феодали-землевласники (слуги під двірським), які одержували від князя невеликі ділянки за службу – «служба по батьківщині». З них пізніше й розвилася помісна система.
Спочатку служивими людьми називалися особи, особисто невільні, які несли на користь своїх власників військову або адміністративну службу й на час служби, що одержували від панів землю на умовному праві.
Із середини 16 – початку 18 століть служивими людьми в широкому розумінні називалися всі особисто вільні люди, зобов'язані військовою або адміністративною службою на користь держави. Вони ділилися на служивих людей «по батьківщині» і на служивих людей «по приладу». «Служба по приладу» не передавалася в спадщину й на неї могла поступити будь-яка вільна людина, тому вона вважалася менш почесною, ніж «служба по батьківщині».
Служиві люди «по батьківщині» складалися із чинів: боярських (бояри, окольничі думні дворяни, думні дяки), московських (феодали, що несли придворно-палацову службу) і городових. Два перших розряди становили аристократичну й найбільш впливову частину класу феодалів. У вузькому змісті під служивими людьми розуміли тільки служивих «по батьківщині» – городових чинів, що становили основну масу феодалів. Залежно від приналежності служивих людей «по батьківщині» до того або іншого чину і його розряду визначалося грошове й земельне жалування. Загальним для всіх служивих людей «по батьківщині» було: право володіти землею й селянами, загальна юридична привілейованість і обов'язковість військової або адміністративної служби на користь держави (як правило, від 15 до 60 років).
Категорія служивих людей «по приладу» оформилася в ході військових реформ середини 16 століття й колонізації південних, південно-східних і східних районів країни. До цієї категорії попадали вільні елементи міського населення, чорносошного селянства й служивих людей, що частково розорилися, «по батьківщині». До їх числа входили: стрільці, пушкарі, затинщіки (рядовий склад похідної й кріпосної артилерії), коміри, козаки («городові», «кормові» і «помісні»). Ті хто несли службу «по приладу», були особисто вільними й звільнені від більшості державних податків і повинностей. За службу вони одержували жалування: грошове, земельне й натуральне («хлібне»). З 1550 року «приладові люди», несучи службу на границях і в містах, стали селитися особливими слободами й по можливості забезпечувалися колективними землями – «дачами». Із цих загальних «дач» виділялися ділянки для особистого користування [7].
Винагорода дворянству за службу государеві й Батьківщині виражалося в даруванні землі. Грошове жалування служило тільки доповненням до помісного, завдяки якому дворянський військово-служивий стан утримував себе, сімейство й мав можливість відправлятися в похід за свої засоби. Для оброблення землі потрібна була робоча селянська сила. Вотчинник мав право відпускати селян на волю, а поміщик ні. Позбавлення селян позбавило б поміщиків можливості служити, тому влада вживала заходів до розшуку збіглих селян і холопів, які самовільно залишали маєтки й спрямовувалися на вільні землі. Нерідко дворянин їхав зі служби й відправлявся відшукувати своїх селян, що розбіглися в його відсутність. Уряд визнавав повну законність подібного від'їзду. Втечі селян позначалися на добробуті служивих людей. Постійні напади татар, литовців приводили до того, що маєтки втрачали своїх працівників-селян, яких вели цілими сімействами в рабство. Ця обставина дуже стримувала сільське господарство. Уряд посилав свої загони, щоб захопити й собі нових бранців – працівників. Так що більші наділи вимагали великої кількості працівників, чужих рук і думок.
Юридичне розходження між основними видами давньоруського служивого землеволодіння: вотчина – це спадкоємна власність, маєток - це умовне, тимчасове, звичайно довічне володіння. Задовго до Петра ці два види землеволодіння стали зближатися один з одним: у володіння вотчинне проникали риси помісного, а помісне засвоювало юридичні особливості вотчинного.
Термін «вотчина» походить від слова «отчина», тобто батьківська власність. Часто вона складалася з декількох володінь, розкиданих на великій території й хазяйновито слабко зв'язаних один з одним. Власник міг передавати її в спадщину, продавати, закладати й т.п.
Маєток – вид умовного феодального землеволодіння. Уперше термін «маєток» зустрічається в літописі 1483-1484р. Первісне його значення – володіння по місцю служби дворян. Згадується воно й у судебнику Івана III 1497 (ст. 630). Основною військовою опорою при Івані III стає військо служивих людей (дворян), що були регулярно на військовій службі «кінно й озброєно». Число ратних людей і характер озброєння визначалися розмірами маєтку. На відміну від вотчини, маєток не міг передаватися в спадщину, продаватися й т.п. Помісне землеволодіння ставиться в привілейоване положення в порівнянні з боярськими й монастирськими вотчинами. Так, позов про вотчинну землю можна було пред'являти до трьох років, позов про державну (поміщицької й чорної) – протягом шести. Допускався земельний позов і чорні селяни до поміщика, що зафіксувало охорону чорних земель від захоплення приватними землевласниками.
Із приєднанням у другій половині XV ст. новгородських і тверських земель у великого князя виявився величезний земельний фонд. Він скористався цим для наділення землею переселених землевласників, «не поміщених» у центральних і східних районах, що заселили новгородські землі. Цих переселенців стали називати поміщиками, а їхні володіння маєтками. На відміну від вотчини, маєток заборонялося продавати й дарувати (і, отже, усувалася погроза перетворення цих земель у церковні), а згодом і успадковувати (із другої половини XVI ст.). Разом з тим поміщики виявлялися залежними від держави. Їхнім обов'язком стала військова служба.
Замість «кормчого доходу», який шов в основному до рук намісників і волостей, уводився загальнодержавний податок «кормчий відкуп». Цей податок надходив у державну скарбницю, звідки лунав служивим людям як жалування – «допоможи». Грошову «допоможу» давали тим, хто вивів більше людей, чим покладалося, або мав володіння менше норми. Зате той, хто вивів менше людей, платив грошовий штраф, а неявка могла спричинити конфіскацію володінь і тілесне покарання.
«Укладення про службу» (1555 р.) установлювало правові основи помісного землеволодіння. Кожна служива людина мала право вимагати маєток не менше 100 чвертей землі (150 десятин, або приблизно 170 га), тому що саме з такої земельної площі повинен був виходити на службу «людина на коні й у збруї повній». Таким чином, з перших 100 чвертей виходив сам землевласник, а з наступних – його збройні холопи. Згідно «Укладенню», вотчини відносно служби зрівнювалися з маєтками, а вотчинники повинні були нести службу на тих же підставах, що й поміщики.
Соборним Укладенням 1649 р. ще більшою мірою намітилася тенденція зближення вотчинного й помісного землеволодіння, а також подальше обмеження церковного. Правам і обов'язкам дворян (служивих людей по батьківщині) були присвячені дві спеціальні глави Укладення 1649 року – «Про помісні землі» (№16) і «Про вотчини» (№17). У них до дрібних подробиць викладається порядок забезпечення служивої людини землею у формі маєтків і вотчин, визначається розмір подарованого маєтку залежно від приналежності до того або іншого прошарку служивого стану: бояринові – 200 чвертей, а провінційному бояринові – лише 70. У главах чітко простежується стирання граней між маєтком і вотчиною. Раніше, за законом, припинення служби теоретично спричиняло вилучення маєтку. Тому кожний власник маєтку прагнув перетворити його у вотчину. Укладенням це бажання задовольнялося. Воно розривало безпосередні зв'язки й залежність служби від володіння маєтком – маєтки надавалися «у пожити» дворянам, позбавленим можливості продовжувати службу по старості або стану здоров'я. Показником цієї тенденції служать і певні частки помісної землі, що належать удовам, синам, що не досягли віку, з якого починалося вирахування служби, а також дочкам [8].
У самій природі маєтку, як земельного володіння, полягали умови його зближення з вотчиною. Спочатку, при вільному селянстві, предметом помісного володіння по його ідеї був властиво поземельний доход з маєтку, оброк або робота тяглих його обивателів, як платня за службу, схожу на годівлю. У такому виді перехід маєтку з рук у руки не створював особливих утруднень. Але поміщик, природно, обзаводився господарством, будував собі садибу з інвентарем і робочими холопами, заводив панську двірську ріллю, розчищав нові вгіддя, селив селян з позичкою. Так на державній землі, відданої служивій людині в тимчасове володіння, виникали господарські статті, що прагнули стати повною спадкоємною власністю свого хазяїна. Виходить, право й практика тягли маєток у протилежні сторони. Селянське кріпацтво дало на практиці перевагу над правом: як міг маєток залишатися тимчасовим володінням, коли селянин закріплявся за поміщиком назавжди по позичці й підмозі?
Утруднення послаблялося тим, що, не стосуючись права володіння, закон, уступаючи практиці, розширював права розпорядження маєтком, допускав покупку маєтку у вотчину, звернення до позову, міну й здачу маєтку синові, родичеві, нареченому за дочкою або племінницею у вигляді приданого, навіть чужородцю із зобов'язанням годувати здавача або здавачку або женитися на здавачці, а іноді й прямо за гроші, хоча право продажу рішуче заперечувалося. Верстанням у відвід і в припуск виробилося правило, що встановлювало фактично не тільки спадковість, але і єдиноспадкування, неподільність маєтків. У верстальних книгах це правило виражалися так: «А як сини в службу поспіють, старшого верстати у відвід, а меншому служити з батьком з одного маєтку», що по смерті й справлялося цілком за сином-службовцем.
В указах уже при царі Михайлі з'являється термін з дивним сполученням непримиренних понять: родові маєтки. Цей термін зложився з розпоряджень тодішнього уряду «повз споріднення маєтків не віддавати». Але з фактичної спадковості маєтків випливало нове утруднення. Помісні оклади піднімалися по ступені чинів і заслуг поміщика. Звідси виникало питання: як передавати батьківський маєток, особливо великий, синові, що ще не вислужив батьківського окладу? Московський приказний розум дозволив цю кляузу указом 20 березня 1684 р., що приписували більші маєтки після померлих справляти в спадної прямої лінії за їхніми синами й онуками, верстаними й надолуженими в службу, понад їхні оклади, тобто незалежно від цих окладів, сповна без відрізки, а родичам і чужородцям відрізок не давати, при відсутності прямих спадкоємців віддавати бічним на відомих умовах. Цей указ перевернув порядок помісного володіння. Він не встановлював спадковості маєтків ні за законом, ні за заповітом, а тільки зміцнював їх за прізвищами.
Помісне верстання перетворювалося в розверстку вакантного маєтку між рясними наявними спадкоємцями, що сходять або бічними, отже, скасовувалося єдиноспадкування, що вело до дроблення маєтків. Утворення регулярної армії довершило руйнування основ помісного володіння: коли дворянська служба стала не тільки спадкоємної, але й постійної, і маєток повинне було стати не тільки постійним, але й спадковим володінням, злитися з вотчиною. Все це повело до того, що помісні дачі поступово замінялися даруваннями населених земель у вотчину. Усього роздано за період 1682 – 1710 р. близько 44 тисяч селянських дворів з півмільйоном десятин ріллі, не вважаючи лугів і лісу.
Обмін маєтків на вотчини був дозволений за умови реєстрації угод у Помісному наказі. Укладення встановлювало норми помісних дач по чинах. Заборонявся продаж помісних земель у вотчину, продаж вотчинних земель духівництву, але було узаконене спадкування маєтків дружинами й дітьми феодала.
У першій чверті XVII століття стародавня система роздачі земель служивим людям «по батьківщині» зжила себе. Цар став дарувати землю за особливі заслуги, що привело до значного росту дворянського землеволодіння, розширенню їхніх прав, зміцненню феодально-кріпосницьких порядків. Поступово втрачався прямий зв'язок між службою і її земельною винагородою: маєтки залишаються за родом навіть у тому випадку, якщо його представники припинили службу. Розширюються права розпорядження маєтками (міна, передача як придане й т.д.) Тим самим маєток втрачав риси умовного землеволодіння й наближалося до вотчини. Між ними до кінця сторіччя збереглися лише формальні розходження.
Так до початку XVIII ст. маєток наблизився до вотчини на непомітну для нас відстань і готов був зникнути як особливий вид служивого землеволодіння. Трьома ознаками позначилося це зближення: маєтки ставали родовими, як і вотчини; вони дробилися в порядку розверстки між спадними або бічними, як дробилися вотчини в порядку спадкування; помісне верстання витіснялося вотчинним даруванням.
Таким положенням справи викликаний був указ Петра, обнародуваний 23 березня 1714 р. Основні риси цього указу, або «пунктів», як його називали, такі:
1) «Нерухомі речі», вотчини, маєтку, двори, крамниці не відчужуються, але «повертаються в рід».
2) Нерухоме по духовній переходить до одному із синів заповідача по його виборі, а інші діти наділяються рухомістю з волі батьків; при відсутності синів так само надходити й з дочками; у випадку відсутності духовної нерухоме переходить до старшого сина або за відсутністю синів до старшої дочки, а спонукуване ділиться між іншими дітьми нарівно.
3) Бездітний заповість нерухоме одному зі свого прізвища, «кому похочет», а спонукуване передає своїм сроднікам або стороннім по своєму призволенню; без заповіту нерухоме переходить до одного по лінії ближньому, а інше іншим, кому слід, «так само».
4) Останній у роді заповість нерухоме одному з жіночих осіб свого прізвища під умовою письмового зобов'язання з боку її чоловіка або нареченого прийняти на себе й на своїх спадкоємців прізвище згаслого роду, приєднавши його до свого.
5) Вступ обділеного дворянина, «кадета», до купецтва або в яке знатне мистецтво, а по досягненні 40-літнього віку й у біле духівництво не ставиться в безчестя ні йому, ні його прізвищу.
Указ дуже відвертий: всемогутній законодавець зізнається у своєму безсиллі відгородити підданих від хижацтва поміщиків, що убожіють, а на дворянство дивиться, як на стан дармоїдів, не розташованих ні до якої корисної діяльності. Указ вносив важливі зміни в служиве землеволодіння. Це – не закон про майорат або «про першість», навіяний нібито порядками західноєвропейського феодального спадкування, як його іноді характеризують, хоча Петро й наводив довідки про правила спадкування в Англії, Франції, Венеції, навіть у Москві в іноземців. Березневий указ не затверджував виключного права за старшим сином; майорат був випадковістю, що наступала тільки при відсутності духовної: батько міг заповісти нерухоме й молодшому синові повз старшого. Указ установлював не майорат, а єдиноспадкування,неподільність нерухомих маєтків, усував дроблення маєтків, що підсилилося внаслідок указу 1684 р., що послаблював службову придатність поміщиків.
Юридична будівля закону 23 березня була досить своєрідна. Завершуючи зближення вотчин і маєтків, він установлював для тих і інших однаковий порядок спадкування; але при цьому чи перетворював він вотчини в маєтки або навпаки, як думали в XVIII ст., називаючи березневі пункти витонченим благодіянням, яким Петро Великий помісні дачі у власність подарував? Ні те, ні інше, а сполученням юридичних особливостей маєтку й вотчини створювався новий, небувалий вид землеволодіння, якому можна характеризувати назвою спадкоємного, неподільного й довічнозабов’язаного, з яким зв'язана вічна спадкоємна й потомствена служба власника. Всі ці риси існували й у давньоруському землеволодінні; тільки дві з них не сполучалися: спадковість була правом вотчинного землеволодіння, неподільність – звичайним фактом землеволодіння помісного. Вотчина не була неподільна, маєток не був спадковим; обов'язкова служба однаково падала на те й на інше володіння. Петро з'єднав ці риси й поширив їх на всі дворянські маєтки, та ще поклав на них заборону відчуження. Служиве землеволодіння тепер стало більш одноманітно, але менш вільне.
Закон 23 березня, виділяючи єдиного спадкоємця, звільняв кадетів, безземельних його братів і часто племінників від обов'язкової служби, надаючи їм обирати собі рід життя й занять. Для військової служби Петру потрібна була не вся служива готівка дворянських сімейств, що становила колись масу дворянської міліції. В єдиноспадкоємці він шукав офіцера, що має засоби справно служити й приготуватися до служби, не обтяжуючи своїх селян поборами. Це було згідно з роллю, яку Петро призначав дворянству у своїй всестановій регулярній армії, – служити офіцерською командою.
Але й у цьому законі, як в інших своїх соціальних реформах, перетворювач мало міркував про вдачі, побутові поняття й звички. При строгому проведенні в життя закон розколював дворянство на два шари, на щасливих власників батьківських гнізд і на знедолених, безземельних і бездомних пролетарів, братів і сестер, що проживають нахлібниками й нахлібницями в будинку єдиноспадкоємця або «що волочаться між двір». Він погано оброблений, не передбачає багатьох випадків, дає неясні визначення, що допускають суперечливі тлумачення. І до кінця царювання Петра тривали між родичами сутяжні розділи маєтків, що дісталися їм ще до «пунктів» за законом 1684 р.
Посилення політичного впливу дворянства привело до юридичного зближення маєтків з вотчинами. З виданням Указу про єдиноспадкування – законодавчий акт Петра I Великого від 23 березня 1714 «Про порядок спадкування рухомого й нерухомого майна», відбулося злиття маєтку з вотчиною в єдиний вид власності – дворянського «нерухомого майна» (маєтків) або ж «нерухому власність». Однак термін «маєток» широко вживався й в 18-19 століттях як одне з позначень цих маєтків [10]. Указ 1714 р. забороняв продавати й закладати маєтки й вотчини, а також ділити їх на частиніміж спадкоємцями. Вся нерухома власність могла бути передана тільки одному спадкоємцеві, а рухоме майно одержували інші сини, дочки й удова. Це мотивувалося необхідністю запобігти дробленню земельних володінь і здрібнювання поміщицьких господарств. Але головною метою був примус молодих дворян «хліба свого шукати службою, вченням, торгами й іншим» [8].
Указ про єдиноспадкування закріпив дворянську власність на землю. По указі батько міг передати нерухоме майно тільки одному із синів або дочці (якщо немає сина); при відсутності дітей – одному зі своїх родичів, але неодмінно того ж прізвища. Указ забороняв продавати й закладати нерухоме майно. Рухоме майно заповідач міг розподілити між дітьми за своїм розсудом. Указ був спрямований проти дроблення дворянських маєтків, що приводив, на думку Петра I, до руйнування дворянства, і юридично ліквідував різницю між маєтками й вотчинами, перетворивши їх у єдиний вид дворянської земельної власності. У зв'язку з невдоволенням дворянства був відмінний імператрицею Анною Іванівною 9 грудня 1730 р.
Служба для дворянина була обов'язком і тривала до кінця його життя. В 1714 р. був зроблений перепис дворян у віці від десяти до тридцяти років. З 1722 р. за неявку на службу призначалося покарання. Правовий статус дворянства був істотно змінений прийняттям Указу про єдиноспадкування 1714 р. Цей акт мав кілька наслідків: юридичне злиття таких форм земельної власності, як вотчина й маєток, привело до виникнення єдиного поняття «нерухома власність».На її основі відбулася консолідація стану. Установлення інституту майорату– спадкування нерухомості тільки одним старшим сином, що не властиво російському праву. Метою було збереження від роздроблення земельної дворянської власності. Реалізація нового принципу приводила, до появи значних груп безземельного дворянства, змушеного влаштовуватися на службу по військовій або по цивільній лінії.
По попередніх указах одні старі вотчинники змогли розширити свої володіння в приєднаних землях, в інших же, навпаки, внаслідок сімейних розділів володіння дрібніли. Указ про єдиноспадкування дозволяв дворянам передавати нерухому власність тільки старшому в роді, що вело до припинення дроблення земельної власності й сприяло зміцненню дворянського стану. Але головне значення цього указу в тім, що була ліквідована різниця між помісним і вотчинним землеволодінням, які існували в Росії протягом попередніх декількох сторіч. На зміну їм прийшла єдина земельна власність, користування якою було регламентовано ще більше, ніж при помісній системі.
З початку XIX століття неухильне падіння продуктивності панщинної праці привело до кризових явищ у кріпосному господарстві. З 20-х років XIX ст. ростуть недоїмки по сплаті селянами оброку. Росте заборгованість помісних маєтків, і поміщики влазять у борги перед банками. Ці явища показали, що подальший розвиток господарства на кріпосній основі стало неможливим. Пізніше відбулася революція 1917 року – і вся земля стала «загальною», тобто – нічиєю конкретно. Можливо, усвідомлюючи важливість родової землі для людини, його прагнення повернути її й зберегти, Ленін говорив робітникам: «Руйнуйте гнізда, щоб птахи не повернулися...» І руйнували.
Тепер підемо небагато далі в часі й зупинимося на періоді правління Гракха в Древньому Римі. Не були маєтком, але мали деякі його риси земельні ділянки, видавані громадянам Древнього Рима. Так, у грудні 134р. до н.е. Тіберій Гракх вносить законопроект про аграрну реформу. У ньому обмежуються твердою нормою кількість землі, що могли брати під оренду окремі багаті громадяни у держави. З надлишків створювався земельний фонд, з якого нарізались ділянки й розподілялися серед безземельних громадян. Ті, у свою чергу, повинні були виплачувати невеликий податок і не мали права продати або подарувати цю ділянку. Вони, таким чином, розглядалися як спадкоємні власники. У той час подібна міра була необхідна для того, щоб запобігти продажу земельних ділянок і затримати збезземелювання й руйнування дрібних землевласників. Не дивлячись на опір великих землевласників, закон Семпронія був прийнятий. Підсумком проведеної реформи був перепис 125 р. до н.е., що показав приріст цензових громадян, здатних носити зброю (тобто наділених земельним наділом) на кілька десятків тисяч чоловік. А цей факт був немаловажним для Древнього Рима, що вів війни з іншими державами. Наша держава, звичайно ж, мирна й не приймає участі у військових конфліктах інших держав і не затіває своїх. Але позитивні зрушення в багатьох сферах життєдіяльності держави не сповільнять позначитися.
Що ж стосується такого спірного питання, як оподатковування землі й урожаю, те не зайвим буде згадати таке історичне явище, як слободи. У давньоруській мові, що був ніколи загальним для майбутніх росіян, українців, білорусів слово «слобода» позначало групу родичів, що живуть спільно. Однак ішли часи, і цим словом стали називати вже цілі поселення вільних людей, цілі села. Вони були трохи віддалені від міста й посадів, розташованих відразу за міськими стінами. У Росії XI-XVIII століть слободи розташовувалися звичайно на часток, своїх, споконвічних землях і тому були звільнені від податей і земельних податків. Звідси й пішла назва «слобода», тобто вільний, воля.
Слободи були різні – землеробські, торговельні, ямські, солдатські, ремісничі, іноземні. Вони були «чорними» (державними) і «білими» (приватними). Завжди були дуже чистими й доглянутими, своєрідно гарними. Слобожани були гордими, вільними. З гордістю проказували: «Слобідський люд слободной». Часто ховався в слободах біглий люд. Однак при Годунові була почата спроба провести так називану посадську будову. «Чорні» посадськи люди, що збігли від тягла в привілейованих приватновласницьких «білих слободах», насильно поверталися на колишнє місце проживання.
На території сучасної України навіть існувала особлива територія – Слобідська Україна. Жалуваними Слобідським полкам (Харківському, Сумському, Охтирському, Острозькому, Ізюмському) Грамотами 1665 року слобожани були звільнені від чиншів, що дуже підтримало заселення країни й матеріально забезпечувало старих поселенців, давало їм можливість зміцнити своє господарство. Пільги давалися на всі 10-15 років відбування, залежно від заможності. Дозволялося торгувати безмитно, тримати шинки, не платити оброків. В 1700 р. всім п'яти Слобідським полкам Петро затвердив право без чиншу мати будь-які промисли, володіти землями й усякими млинами, риболовлями, не платити ніяких податків і мит, вільно курити горілку й продавати неї. Тільки замість потрібно було боротися з татарами. Головним привілеєм слобожан було також право вільного заняття земель – «старозаімочне землеволодіння», тобто в основі земельної власності і її походження лежала вільна заїмка – законне право займати всякі землі [6].
Але від століття до століття міста росли, зливалися з посадами, заставами, слободами, які ставали пригородами. Слобожани губили свої ремесла. Мінялося населення. На окраїнах став жити бідний люд, підневільний робітник – основа пролетаріату, які й стали робити революції.
Таким чином, історія свідчить про те, що певні передумови, прообраз родових маєтків у такому виді, у якому він діється зараз, уже був у не такому вуж давній давнині. Тільки в чомусь дії правителів і тих, хто вводив дані правові режими землі у свій час, були недосконалими. Можна сказати, вони обмежувалися півзаходами. Скоріше всього, суспільство того часу було попросту не готове до сприйняття такого режиму землі. Воно не готово було надати кожній людині ділянки землі, тому що він зробив би його по сьогоденню вільним, а поміщики вже в ті часи були дуже залежні від праці своїх селян. У родових же помістях кожен повинен сам себе забезпечувати, своєю працею, без застосування праці найманих робітників. І двох гектар йому для цього цілком вистачить. При цьому земля повинна надаватися кожному громадянинові, незалежно від заслуг перед батьківщиною, терміну служби, віку, соціального стану й т.п. Тобто, це буде безумовне володіння.
Розглянувши й проаналізувавши окремі риси правового режиму землі, що надавалася громадянам в окремі історичні періоди, можна відзначити, що головною метою таких мір, як, наприклад, заборона розподілу російського маєтку, його продажу, іпотеки й т.п. було запобігання здрібніння господарств. Стосовно створюваного в наш час маєткам вони є елементарною спробою зберегти землю за її власником. Адже в нього будуть не сотні або десятки гектарів, а тільки два. Така міра, як звільнення від сплати податків, також мала незаперечний позитивний вплив на положення в країні.
У цілому, можна зробити висновок, що державний лад, форма державного устрою й правління, правовий режим минулого явно не сприяли усвідомленню необхідності виділяти землю по іншим, пропонованим у роботі, підставам. Тільки в наш час, коли світове співтовариство живе по принципах демократії, поваги прав і воль людини, кожної особистості, коли виникла безліч правових держав, що захищають права й волі Людини, а не якогось прошарку суспільства (якщо вірити законам і Деклараціям), цей правовий режим землі може стати реально втіленим [6].
Дотепер не існує загальновизнаного визначення екоселища або екодеревні. Визначимо екодеревню екотдеревню як селище з усіма рисами людської діяльності розумних меж, у якому людська діяльність безпечно інтегрована в природне середовище таким чином, який підтримує здоровий розвиток людини й може успішно тривати невиразно довгий час. На сьогоднішній день у світі існують успішні приклади екологічних селищ різних форм реалізації. Нижче наведені найбільш відомі з них.
АУРОВІЛЬ – Auroville. Ауровіль, Місто Зорі, примітний своїм віком, величиною, багатонаціональним характером, розташуванням у Третьому світі, інтенсивним і успішним лісовідтворенням. Зі своїм наміром досягти 50 тисяч населення він міг би стати моделлю екоміста.
Ауровіль – це експеримент в об'єднанні людей, що почався за підтримкою індійського уряду й Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО. Майже 800 чоловік 26 різних національностей живуть і працюють в 45 поселеннях, розкиданих на території громади в 2600 акрів. Питання, що стосуються всієї громади (наприклад, питання членства, відносин з індійським урядом і сусідніми селищами), розглядаються Асамблеєю Ауровіля, на якій може бути присутнім кожний житель. За адміністративні питання відповідає Рада. Члени Ради обираються «колективним консенсусом», при цьому дотримується баланс чоловіків, жінок і національностей. Для рішення конкретних питань створюються робочі групи. Для того, щоб стати членом Ауровіля, претендент повинен прожити в громаді один рік, а потім пройти затвердження Вступним Комітетом.
На початку створення Ауровіля великою проблемою було опустелювання території, тому багато зусиль направлялося на відновлення лісу й створення підтримуючої його інфраструктури. Було висаджено більше мільйона дерев; з водною ерозією боролися за допомогою рослинності й дамб; ґрунт поліпшувався інтенсивним компостуванням.
Ауровіль є полігоном альтернативних технологій. Для виробництва електроенергії тут використаються сонячні батареї, для перекачування води – вітряні машини й т.д.
Біля третини доходу громада одержує від своєї промисловості й сільського господарства, третина – із приватних джерел і третину становлять пожертвування й державні субсидії. Громада займається будівництвом і архітектурою, розведенням риби, сироварінням, електронікою, будівництвом біогазових установок і експериментальних вітряних млинів. Найбільше підприємство – «Аурелек» - робить комп'ютери. Всі ці підприємства працюють як внутріобщинні трести, і їхні доходи йдуть у громаду; приватної власності в Ауровілі немає. Однак побудова колективної економіки зштовхнулося із проблемами, і в цей час з'явилася потребу переглянути відношення до економічної системи громади.
У зв'язку з навмисною інтернаціональною розмаїтістю громада розробила свою унікальну культуру. Добре розвинені такі види мистецтв, як література, драма, танець, музика, кіно й відео. Видається щомісячник «Ауровіль сьогодні»; випускаються відеофільми. Високий пріоритет мають дослідження в області міжнаціонального взаєморозуміння [12].
. Кристальні Води – перше у світі пермакультурне село. Воно засновано в 1985 р. в Австралії. Кристальні Води, можливо, являють кращий приклад сільської екодеревні й можуть служити моделлю. Пермакультура – це система «перманентного» сільського господарства, що ведеться в гармонії із природними процесами при мінімальних витратах праці.
У цей час у громаді живе близько 150 чоловік. Єдиний критерій відбору бажаючих жити в громаді – це згода із принципами уставу: «містити Кристальні Води як тиху, культурну й екологічно стійку громаду», «турбота про землю, турбота про людину, роздача того, що перевищує наші потреби».
Общинники бачать свою роль в «розвитку сільського суспільства, що ставить своєю метою розмаїтість харчових продуктів і джерел енергії, економічних підприємств і суспільної активності, які приведуть до більшої стабільності й стійкості».
Кристальні Води засновані як корпорація відповідно до австралійського закону, що вимагає, щоб кожна людина, що володіє земельною ділянкою, була частиною корпорації. Члени корпорації обирають Комітет, у веденні якого перебувають зміст доріг, водо- і електропостачання, системи зв'язку, використання сільськогосподарських земель. Також Комітет регулює громадське життя, приймаючи різні закони й правила. Для рішення спорів обирається Рада старійшин.
В основі проекту Кристальних Вод лежить ідея створення «середовища, подібної до парку, де переважають люди, а не машини». Будуються невеликі будинки з урахуванням застосування альтернативних джерел енергії. Електрика поставляється в обмеженій кількості, тому жителі застосовують енергозберігаючі системи.
Кооперативні підприємства становлять більшу частину Кристальних Вод. Громада надає консалтингові послуги в області пермакультури, будівельні послуги, має два розплідники, видавництво. Пропонуються курси пермакультури, виготовлення паперу, поліпшення зору й інші. Для залучення капіталу створений інвестиційний фонд [12].
ФІНДХОРН – Findhorn Foundation. Із самої підстави Фіндхорн розвивається як місце, де духовні принципи шануються вище, ніж розходження у віросповіданні. Більшу частину часу общинники, їхні діти й гості живуть і працюють як одна родина. Саме так досягається мета експерименту – демонстрація екологічного, економічного, культурного й духовного зв'язку різних аспектів життя й навчання людей жити в гармонії із природою й один з одним.
З 1980 року у Фіндхорні створюється екодеревня, що нараховує вже близько 20 екологічних будинків. При будівництві використовуються різноманітні екологічні технології: повітрогенератори, «дихаючі дахи», зроблені з торфу, системи біологічного очищення стоків.
Фіндхорн займається бізнесом і навчанням. Тут працюють: школа Рудольфа Штайнера «Вальдорф», Earthshare – виробництво, що займається органічним землеробством, Шотландський лісовідновлювальний проект «Ліс для життя», центр холістичного навчання. Громада має своє видавництво «Фіндхорн Пресс», магазин «Фенікс», виробництва по випуску сонячних батарей, натуральних ліків і косметики, «Іннерлінкс» – підприємство, що першим розробило й запустило у виробництво іграшки–трансформери. Є свій коледж, школа, магазини, майстерні, творчі студії, молочна ферма й багато чого іншого. Одним з основних видів діяльності Фіндхорна, що приносить доход, є проведення навчальних курсів і програм – по ефективному використанню енергії, сільському господарству, дешевому й екологічному домобудівництву та ін. Щорічно громада пропонує більше 200 тижневих курсів, а також конференції й тренінги, у яких беруть участь більше 3,5 тисяч чоловік з 38 країн; близько 10 тисяч чоловік відвідують Фіндхорн як туристи [12].
КІТЕЖ. У великих просторах Калузької області загубилася невелика напівпокинута деревенька Чумазово, поруч із якої росте град зі звучною назвою Кітеж. Його населення – 20 дорослих і 25 дітей, причому більше половини дітей – прийняті на виховання сироти.
Кітеж був створений на початку 1993 року групою ентузіастів, що очолив журналіст, який працював раніше власкором радіостанції «Маяк» в Індії, кандидат історичних наук Дмитро Морозов. Це були люди, готові кинути свої комфортабельні квартири, щоб у (але поки ще екологічно чистої) російській глибинці вибудувати прості дерев'яні будинки й взяти у свої родини на виховання дитят-сиріт. Калузькі влади надали їм у безстрокове користування землю, пізніше підвели електрику. Офіційно Кітеж – некомерційне партнерство родин із прийомними дітьми. Але різні гості бачать у ньому різне: духовну громаду, екопоселення, дитячий будинок. Тут побудована школа, де вчителя – все ті ж дорослі, що є одночасно й приймальнями родителями, і вихователями, і будівельниками, і фермерами, і працівниками їдальні. Кілька років підряд у Кітежі працює літня школа, організована педагогічним загоном, яким керує педагог-ентузіаст – кандидат хімічних наук, доцент Московського університету В'ячеслав Загорський. В загоні проходять інтенсивний курс навчання по десятку дисциплін кітежськи діти й переможці московських олімпіад по хімії й фізиці. Приїжджають і інші педагоги й учені – викладають у школі, читають лекції дорослим і просто спілкуються з поселенцями.
Діти – головний результат роботи Кітежа. Усе, що з ними відбувається в громаді, мовою педагогіки називається «реабілітація». Не тільки педагогічний процес, але й вся система людських відносин у Кітежі спочиває на трьох «китах», трьох основних принципах. Перший – свобода особи, найбільше досягнення західної цивілізації. Принцип общинності – другий «кит», оскільки громада – великий корінь російського національного характеру. Третій принцип – визнання ключової ролі Вчителя у вихованні: стрижнем громади є носії духовної культури [12].
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ПЕРЕДУМОВ ДЛЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО ВІДРОДЖЕННЯ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ ТА СТВОРЕННЯ РОДОВИХ ПОСЕЛЕНЬ В УКРАЇНІ
Сільське господарство – одна із сістемоутворювальних галузей економіки будь-якої країни. Поза залежністю від ґрунтово-кліматичних умов навіть найрозвиненіші промислові країни вкладають дуже великі кошти в розвиток вітчизняного сільського господарства. Наявні в країні земельні угіддя вгіддя являють собою безкоштовно дану Природою величезну продуктивну силу. «Праця – батько багатства, а земля – його мати» – цей постулат економічного навчання фізіократів був включений і в політичну економію. У сільському господарстві земля й рослини як величезна хіміко-біологічна машина працює, використовуючи безкоштовну енергію Сонця. Кількість цієї енергії, поглинена культурними рослинами й перетворене в харчові продукти, набагато перевищує енергію мінерального палива, що добувається.
Криза в сільському господарстві й спад його виробництва відразу завдає важкого удару по всій економіці, оскільки приводить до втрати величезної кількості безкоштовних природних ресурсів, але ці втрати доводиться оплачувати при імпорті продовольства [10].
2.1. Демографічний стан сільського населення
Трансформація суспільно-демографічної системи в Україні, особливо в період здобуття нею державної незалежності і самостійного управління соціально-економічним та екологічним розвитком, вимагає всебічного аналізу та розробки глибоких наукових засад вдосконалення соціальної та демографічної політики загальнодержавного та регіонального розвитку. На таких наукових засадах мають будуватися підходи до конкретних перетворень, розроблятися прогнози і формуватися політика реформування суспільства на ближню та дальню перспективу.
Станом на 1 січня 2005 року населення України становило 47 мільйонів 280,8 тисячі осіб. Такі статистичні дані оприлюднив Державний комітет статистики України. При цьому міське населення країни становить 32 мільйон 009,3 тисячі, сільське – 15 мільйонів 271,5 тисячі (співвідношення 67,7% до 32,3%) За кількістю населення Україна належить до великих держав Європи: вона посідає шосте місце після Росії, Німеччини, Великобританії, Італії та Франції.
Українці розселені досить нерівномірно по території країни. Найбільша їх кількість проживає в Київській (9,6% від загальної чисельності в країні), Дніпропетровській (7,4%), Донецькій(7,2%), Львівській (6,6%), Харківській (5,3%) областях. Така ситуація в цілому відповідає загальній тенденції розселення населення України і зумовлена головним чином високим рівнем урбанізації та промисловості у вищезгаданих областях (див. додаток А, табл. А.1).
У перспективі список міст (переважно в Донбасі, а також у Львівсько-Волинському басейні) може суттєво розширитися. Це пояснюється тим, що в результаті закриття ряду діючих шахт різко скоротиться кількість робочих місць. Тому дуже важливо виявити такі поселення, визначити очікувані обсяги скорочення потреб у трудових ресурсах, обґрунтувати й реалізувати систему заходів, спрямованих на те, щоб усі працівники, які вивільнятимуться на підприємствах вугільної промисловості та пов’язаних з ними об'єктах, могли бути своєчасно працевлаштовані (за місцем проживання, або на невеликих відстанях від них).
Україна має високу щільність населення. На початок 2005 року вона становила 78 осіб на 1 км2. Найменша щільність населення у північній (поліській) частині України та на півдні (трохи більше 60 осіб на 1 км2), найвища у східному регіоні – Донецькій, Дніпропетровській, Луганській та Харківській областях (понад 131 особа на 1 км2).
Згідно з адміністративно-територіальним поділом Україна складається (2005 р.) з 24 областей та АР Крим, 490 районів, 456 міст (з них 178 міст державного, республіканського й обласного значення), 118 районів у містах, 886 селищ міського типу і 28585 сільських населених пунктів. Два міста республіканського підпорядкування – Київ і Севастополь – мають статус областей. (додаток А, табл. А.2) За останні роки кількість названих адміністративно-територіальних одиниць суттєво не змінювалася. Виняток становлять сільські населені пункти (за 1940-1987 роки число їх скоротилося вдвічі, а за 1989–1991 роки – на 406), міста і селища міського типу, райони в містах (за названий період їх кількість також скоротилася майже наполовину).
Важливою є вчасна оцінка тих змін, які відбуваються у розвитку міських поселень. За останні роки спостерігається значне скорочення темпів приросту міського населення : за 1980–2000 роки вони стали втроє нижчі, ніж за 1960–1970 роки. У цілому такі зміни оцінюються позитивно, оскільки прискорене зростання чисельності міських жителів, яке відбувалося переважно за рахунок сільського населення, ускладнює проблему розвитку сільського господарства й соціальної перебудови села.
Змінюється також співвідношення між типами міських поселень – містами та селищами міського типу. На сьогоднішній день спостерігається збільшення кількості міст і зменшення селищ міського типу, що пов’язане і з наданням селищам міського типу статусу міст, і з переводом селищ міського типу в ранг сільських поселень.
Аналіз розподілу жителів за типами поселень свідчить про те, що хоча кількість міських поселень у 1999-2001рр році дещо перевищувала 4,5% усіх поселень України, проте в них проживало понад дві третини населення держави. При цьому міста становили менше третини міських поселень, але вони концентрували понад 86% міських жителів. До того ж основна їх частка (понад 50%) припадала на великі міста з чисельністю жителів понад 250 тис. осіб. У таких містах проживало понад 16 млн. осіб. У малих містах проживало понад 8 млн. осіб.
Значне територіальне зосередження міських поселень у Донецько-Придніпровському регіоні та навколо великих міст, особливо навколо міст-мільйонерів, а також високе скупчення біля них сільських поселень спричинили формування агломеративних форм розселення. Найвиразніших ознак агломерацій досягло розселення у Донецькій області, центральній та південній частинах Луганської області, навколо таких великих міст із суміжними поселеннями, як Запоріжжя, Київ, Харків, Львів та ін.
Частка населення у селищах міського типу за останні декілька років зменшилася на 1,6%. А великі міста, в свою чергу, крім позитивних (високий виробничий потенціал, можливість здобути освіту, отримати медичні, культурні, комунальні послуги тощо), мають і негативні характеристики: гострі транспортні, житлові проблеми, підвищений рівень забруднення навколишнього середовища, злочинність тощо.
Значний науковий і практичний інтерес викликає вивчення сільського розселення, географія якого змінюється досить швидко. Так, за 1970-1979 роки число сільських населених пунктів у республіці зменшилося з 31,3 до 29, 7 тис., причому одночасно знижувалася загальна кількість сільського населення (з 21,4 до 19,4 млн. чол., або на 9,3%). У наступні роки ці в цілому високі темпи були ще вищими (за 1979–1989 рр. чисельність сільського населення скоротилася до 17,1 млн. чол., або на 11,9%). Найбільш інтенсивне скорочення кількості сільських населених пунктів відбувалося в областях східної і південної частини України. В колишньому Південно-Західному економічному районі, де зосереджено майже 50% усіх сіл республіки, кількість їх зменшилася на незначну величину. В ряді областей даного району (Івано-Франківській, Львівській, Волинській) число сільських поселень практично не скоротилося.
Депопуляційні процеси в межах сільського населення, що розпочалися ще у 1979 році, нині охопили вже понад 90% сільських адміністративних районів України.
Порівняно з 1979 роком чисельність сільського населення зменшилася на 15,0%, і сьогодні вона становить 32,3% загальної чисельності населення. З 1979 по 1989 рік середньорічне зменшення чисельності сільського населення становило 200 тис. осіб. З 1989 року темпи зменшення чисельності сільського населення сповільнюються. За 1992 рік міграційне сальдо в сільській місцевості було додатним і становило 78,7 тис. осіб, за 1993 – 41,7 тис., за 1994 – 0,5 тис., за 1995 рік міграційне сальдо збільшило чисельність сільського населення на 13 тис. осіб, а за 1996 – 7, 6 тис. [5].
Сільське населення на початок 1997 року налічувало 16,4 млн. осіб, що проживали у 28,9 тис. сільських поселень. Зараз воно налічує близько 14 млн. чол. Сільське населення загалом має довготривалу тенденцію до зменшення і питання сільського розселення дуже актуальне на сучасному етапі розвитку територіальної організації суспільства. Його чисельність в Україні постійно зменшується. Так, якщо його частка в 1913 році становила 81% всього населення в України, то в 2005 р. – тільки 32,3%. Сільське населення переважає ще у Вінницькій (52,7%), 3акарпатській (63%), Івано-Франківській (57,6%), Рівненській (52,9%), Тернопільській (57,3%), Чернівецькій (59,1 %) областях, тобто в західній частині України та на Поділлі, де промисловість розвивалася повільніше, ніж на сході нашої країни. Найменша частка сільського населення у Донецькій (9,7%), Луганській (13,7%), Дніпропетровській (16,8%), Харківській (21%) областях та ін. (додаток А, табл. А.1).
Сільське населення живе в селах, загальна кількість яких зменшується. За період 1961–2001 рр. кількість сіл скоротилася з 42229 до 28739, тобто більше ніж в 1,5 рази. Половина сіл зосереджена у Західній економічній зоні – 51%.
Використання результатів переписів населення за ряд років дозволяє визначити певні тенденції в сільському розселенні, виявити головні причини, що обумовлюють дані процеси.
За 1970–1989 роки число малих сільських поселень України (з населенням менше 50 чол.) скоротилося – з 1499 до 1336. У той же час зросла кількість поселень з населенням 51–100 чол. – відповідно з 2251 до 2835. Кількість великих сільських населених пунктів значно зменшилась. Якщо, наприклад, у 1970 р. в республіці нараховувалось 637 сіл з населенням понад 3 тис. чол. в кожному, то в 1979 р. кількість їх скоротилася – до 581, у 1989 р. – до 516. Крім того, за вказаний період кількість сіл з населенням 1001–3000 чол. також помітно зменшилася – з 6194 до 4540. При цьому досить чітко простежується тенденція до росту питомої ваги невеликих сіл (з населенням до 100 чол.). Так, якщо в 1970 р. їх частка в Україні становила 12% від загальної кількості сільських населених пунктів, в 1979 р. – 15,3%, то в 1989 р. їх питома вага вже зросла до 23%. За цей же час питома вага населених пунктів з населенням в кожному понад 1 тис. чол. скоротилася з 21,8%, до 17,8% [11].
Спостерігаються значні міжобласні відмінності в розмірах сільських поселень. Більшість сіл з населенням до 50 чол. в 1999 р. було зосереджено в колишньому Донецько-Придніпровському районі (близько 60% всіх такого розміру сіл України). Лише в Харківській, Сумській і Полтавській областях кількість таких сіл складала близько третини загальної кількості їх у республіці. Досить мала кількість сіл вказаних розмірів (до 115) припадає на Закарпатську, Хмельницьку, Рівненську, Тернопільську і Волинську області. Більш крупні сільські населені пункти переважно зосереджені в центральній і східній частинах республіки.
Помітні територіальні зміни відбулися в людності сільських населених пунктів. Середня людність населеного пункту України за 1970–1979 роки зменшилася з 685,4 до 654,7, або на 30,7 чол., за 1979–1989 роки – з 654,7 до 600,7 жителя, або на 54 чол., а за останні 10 років-ще більш ніж на 50 чол. Ці досить значні зміни свідчать про високу інтенсивність тих процесів, які відбуваються в сільському розселенні держави. Найбільш крупні села зосереджені в колишньому Південно-Західному економічному районі (їх середня людність становила близько 750 чол.). Саме в даному районі середня людність сіл зростала найменше.
Поряд зі збільшенням кількості невеликих сіл помітно зросла кількість їх жителів. У селах України з населенням до 50 чол. загальна чисельність їх населення за 1959-1979 роки зросла з 42,3 до 56,9 тис.чол., за 1979-1989 роки – з 56,9 до 74,8 тис. чол.,1989-1999роки – з 74,8 до 85,2тис.чол.; з населенням 51–100 чол. – відповідно з 171,8 тис. до 188,5 тис., 200,4тис.чол., 207,2 тис.чол. Тим часом населення великих сіл зменшилося: в селах з кількістю жителів понад 5000 чол. – з 809 тис. до 692,2 тис. і до 630,3 тис чол., 3001–5000 – з 1875 тис. до 1753,5 і до 155,5 тис чол., 2001–3000 – з 2905,4 тис. до 2549,5 і 207,4 тис.чол., 1001–2000 жителів – з 6882,3 тис. до 6037,6 і до 5051 тис.чол. Словом, найбільш значне скорочення сільського населення відбувається, як уже зазначалося, за рахунок жителів не малих, а великих сіл. Ця особливість, що характерна майже для усіх областей, не відповідає нашим традиційним уявленням про зміни, які відбуваються останнім часом в сільському розселенні України. За 25 років питома вага сільського населення, яке проживає в поселеннях з числом жителів понад 1 тис.чол., скоротилася з 58,2 до приблизно 55%, тоді як питома вага населення невеликих сіл (з числом жителів до 100 чол. зросла з 1 до 1,5%).
За кількістю жителів села поділяють на малі (до 500 осіб) – 57,7%, середні (500–1000 осіб) – 22,4 % і великі (понад 1000 осіб) – 19,9%. Переважна більшість сільського населення проживає у середніх і великих селах. Територіальні відмінності сільського розселення зумовлені природними умовами, суспільно-економічними відмінностями та історичним минулим, мають свої особливості у різних природних зонах і районах України. Так, на Поліссі, де сільськогосподарські угіддя мозаїчні, села здебільшого невеликі за людністю, хоча є відмінність між Правобережним і Лівобережним Поліссям. У Лісостепу густота сільського населення висока і багато сільських поселень, розміщених поблизу одне від одного; у Степу – зріджена мережа сільських поселень, розміщених біля водотоків при незначній густоті сільського населення.
У районах Закарпаття та Прикарпаття – села великі. У Криму вони розміщені уздовж водотоків та на крутих гірських схилах.
Найбільш інтенсивно скорочувалася кількість сільських жителів в областях колишнього Донецько-Придніпровського економічного району, особливо в регіонах з високою питомою вагою сільського населення (менш розвинутих у промисловому відношенні). За 1980–2000 рр. чисельність сільського населення в колишньому Донецько-Придніпровському економічному районі зменшилася приблизно на 10%. Сільське розселення України своєрідне у тій чи іншій місцевості. Це й зрозуміло, оскільки села перебувають у різних соціально-економічних та географічних умовах. Взагалі в Україні виділяють 26 класів сільського розселення. Найтиповіший регіон сільського розселення (за площею він становить трохи більше третини території країни – 38%) – Східноукраїнський. У ньому низька щільність сільського населення – 21 чол./км2 і невелика людність сільських поселень – у середньому 423 особи. Він займає значну територію на Лівобережній Україні, аж до Автономної Республіки Крим і заходить на Правобережну в районі Київсько-Житомирського Полісся, а на півдні – до Одеської і Кіровоградської областей. У цьому регіоні є й великі сільські поселення, проте в цілому це регіон дрібного розселення, який потребує активних державних заходів щодо відтворення сільського розселення, збільшення чисельності сільського населення.
Другий за площею – Подільський регіон сільського розселення, що розміщується на Подільській височині (Хмельницька, Вінницька області), має середні показники розселення (густота сільського населення – 34 чол./км2 і людність сільських поселень в середньому 620 чол.).Села розміщуються в лісостеповій частині України уздовж численних річок і шосейних шляхів.
З Поділлям пов'язані ще два класи сільського розселення; Східноподільський та Західноподільський. Перший розміщений на сході Поділля і на Придніпровській височині. Тут вища густота сільського розселення (понад 41 чол./км2 і більше), людніші села (в середньому 869 чол.). Другий – Західноподільський, розміщений клином від Луцька – Гощі (Рівненська обл.) до Бара (Вінницька обл.). У ньому порівняно висока густота сільського населення (понад 48 чол./км2 ) і середні за чисельністю населення села (до 600 чол.). Тим часом тут мали місце значні територіальні відхилення. У групі областей західної частини України чисельність сільських жителів практично збереглися на рівні 1970 р. Окрему групу становлять північно-західні області, де сільське населення скорочувалося дещо повільніше, ніж у цілому по економічному району. Що стосується областей центральної частини Полісся і Поділля, то тут чисельність сільського населення знизилася найбільш – на 20-25% (за винятком Київської обл., де це скорочення становило близько 12%.
За 1970–1989 роки практично не зменшилась кількість сільських жителів колишнього Південного економічного району, а в таких його областях, як Кримська і Херсонська, воно навіть помітно зросло.
Показники дають досить повну картину територіальних відмінностей, що склалися в зміні чисельності сільського населення республіки та областей, а також сільських населених пунктів різних розмірних категорій. Але вони не дають змоги повністю виявити найбільш стійкі розмірні категорії сіл, які можна прийняти за типові. Пояснюється це тим, що показники не враховують масштабності змін у чисельності населення в різних розмірних категоріях сільських поселень. А це є конче необхідним, оскільки в одних випадках може становити кілька тисяч чоловік, в інших – кілька сотень тисяч і більше. Тому однакова абсолютна величина приросту (або скорочення) чисельності населення в результаті неоднакової частки цих величин серед усіх жителів буде виражатися різними показниками.
Відтік сільських жителів у міста докорінно змінив характер розселення в межах України. Тут сформувались системи розселення з високою концентрацією міського та сільського населення, що співвідносяться з найбільш складними та динамічними, виробничими, урбаністичними, транспортними структурами України. Одночасно у сільській місцевості в багатьох регіонах утворюються та ширшають слабо заселені території, де через це вилучаються з господарського обороту значні за площею землі.
Малі та середні міста виконують, як правило, адміністративні та торгово-розподільні функції і є центрами областей та адміністративних районів України. У них часто зосереджуються переробні підприємства поблизу джерел сільськогосподарської сировини, родовищ корисних копалин. Ці міста використовують власну робочу силу і трудові ресурси навколишньої сільської місцевості.
Сільські поселення виконують функції сільськогосподарські і несільськогосподарські (біля промислових підприємств, транспортних вузлів, лісопромислових закладів та ін.).
Основна маса сільських поселень – це села першого типу. В них є умови для розвитку переробної промисловості, культурно-побутового, торгового та медичного обслуговування. У певний час соціально-економічні умови розвитку господарства зумовили таку форму розселення, як хутори, присілки і взагалі дисперсну (розсіяну) форму розселення, яку у 50-х роках XX ст. ліквідовували як неперспективну.
Прямої залежності між розміщенням міського та сільського населення України і територіальною організацією продуктивних сил не простежується. Але, все ж таки, можна говорити, що нові промислові підприємства орієнтуються на велику кількість робочої сили, переважно кваліфіковану, тому і будуються у великих та середніх містах. Що стосується сільського населення, то воно є головним «двигуном» аграрно-промислового комплексу нашої країни.
На терені країни в системі сільського населення і розселення поширене таке негативне явище, як депопуляція, особливо в Чернігівській, Вінницькій, Сумській, Полтавській, Житомирській, Черкаській, Кіровоградській, Дніпропетровській областях. Інакше кажучи, це зони, де смертність перевищує народжуваність, спостерігається природний регрес населення. Справді, починаючи з 1979 р., у сільській місцевості України кількість померлих перевищує кількість народжених. За 1979-1995 рр. чисельність сільського населення зменшилася на 2,8 млн. чол., або на 14,5%. Все це свідчить про несприятливу демографічну ситуацію. Динаміка кількості міського та сільського населення у період з 1990 р. по кінець 2004 р. представлена у додатку А, таблиця А.3.
Барометром депопуляції, регресу на селі стала вся система сільського розселення. Приблизно половина малих сіл країни знелюднена. Деякі «теоретики» вважали це прогресивним явищем, оскільки так нібито ліквідували так звані неперспективні села, а все сільське населення концентрувалося у великих «опорних» поселеннях, прообразах універсальних, передових, «комуністичних» сіл. До чого ж це призвело? Передусім до абсолютної відсталості села, нестачі сучасного житла, комунальних послуг, мережі шкіл, медичних і культурних закладів.
Внаслідок цього виникла незворотна міграція у міста. В 1979-1995 рр. щорічно мігрувало з села до міста майже 180 тис. чол. Відповідно за цей самий період зменшилася кількість сільських поселень – на 900 сіл, або на 3% загальної кількості їх. Водночас знизилася середня людність сільських поселень – з 645 осіб у 1977 р. до 507 – у 2004 р.
Проте люди повертаються в села і не завдяки кращим умовам життя, а тому що жити в містах стало дуже тяжко. Затримка заробітної плати та проживання по дві-три сім’ї в одній квартирі змушують старше покоління повертатися до батьківських осель.
Дрібні села та присілки найбільш зазнали впливу депопуляції та деградації. Село у період колективізації та інших експериментальних процесів колонізаційної політики занепало, а значна постійна і маятникова міграції спричинили порушення статево-вікової рівноваги, збайдужіння селянина до рідної землі. Сільське населення до того ж старіє. Село не забезпечене фахівцями вищої кваліфікації, навіть кваліфікованими робітниками (механізаторами, будівельниками).
Не завжди задовольняє сільського жителя соціально-економічна та культурно-духовна інфраструктура. Якщо, наприклад, школами село забезпечене в цілому задовільно, то самі вони часто не відповідають своєму призначенню. Справді, в сільській місцевості типових шкіл усього 45% і в них навчається 60% дітей. Решта дітей навчається в пристосованих приміщеннях, а часто взагалі у старих та аварійних. Нині часто в селах не вистачає шкіл, хоча є багато дітей шкільного віку. Таке саме становище з дошкільними закладами у сільській місцевості. Рівень забезпечення ними становить 65%. За таких умов значна частина жінок змушена залишати дітей на родичів похилого віку чи батьків, а іноді взагалі без догляду.
Розвиток агломераційних форм розселення призводить до формування найактивніших зон взаємодії територіальних спільнот людей із навколишнім природним середовищем. Результатом цієї взаємодії є забруднення всіх компонентів природного середовища, насамперед внаслідок виробничої та комунально-побутової діяльності населення, що зрештою впливає на здоров’я жителів цих регіонів. Це потребує запровадження досконаліших форм територіальної організації розселення людей, визначення оптимальних типів поселень і запровадження регіональних механізмів компенсації негативного впливу на природу, а також шкідливих для населення природних умов проживання.
Опріч того, весь повоєнний час переважав відтік сільської молоді у міста та за межі України; щорічно він у середньому становив 225 тис. осіб. З 1986 року відтік сільських жителів зменшується і поступово, вже з 1992 року переходить у позитивне сальдо міграції. Багаторічний відплив сільської молоді у міста України та за її межі визначив деформацію всіх демографічних структур і процесів у сільській місцевості, адже село залишали переважно молоді та працездатні люди. Цей процес супроводжувався збільшенням частки осіб пенсійного віку, зростанням смертності сільського населення, скороченням його народжуваності, зниженням природного приросту населення. І хоча в 1992 році вперше за багато десятиліть сальдо міграції сільського населення в Україні стало позитивним, це не вплинуло на деформації процесів у сільській місцевості, тому що в селі спостерігався приплив людей пенсійного віку.
Сільське розселення на сучасному етапі деградує (знелюдніється). Слід зазначити і те, що в селах залишаються на постійне помешкання, як правило, люди старшого віку (28%).
Природно, що в кожній з цих груп сільського розселення має проводитися своєрідна державна політика щодо демографічної та розселенської ситуації, а тому кожній області, кожному регіоні необхідна програма розвитку народонаселення на найближчі 10 – 15 років з урахуванням сучасних тенденцій і процесів.
Визначення перспективних розмірних категорій сільських поселень вимагає вивчення територіальних аспектів проблеми. При такому підході можна більш мотивовано визначити та виявити групи сіл, біля яких та на території яких у першу чергу доцільно створювати Родові Поселення для їх поновлення. Йдеться про те, щоб управління сільським розселенням виступало фактором територіальної стабілізації сільських жителів, стримувало їх відплив у міста, створювало можливості для розвитку сільськогосподарського виробництва у формі Родових Поселень.
2.2. Сучасний стан земельного фонду та земельних відносин
Сприятливі природно-ресурсні умови Україна має великою мірою завдяки ґрунтовому покриву, що більш як на 70 відсотків складається з чорноземів і лучно-чорноземних ґрунтів, які характеризуються високим рівнем родючості. Близькі до них за рівнем родючості слабо-опідзолені (темно-сірі опідзолені та чорноземи опідзолені) недеградовані ґрунти, питома вага яких у структурі ґрунтового покриву становить близько 5 відсотків.
Для України в цілому характерна компонентна структура природно-ресурсного потенціалу, в якій частка потенціалу мінеральних ресурсів становить 28,3 відсотка сукупного потенціалу, водних ресурсів – 13,1, земельних – 44,4, лісових – 4,2, тваринних – 0,5 і рекреаційних – 9,5 відсотка.
Загальна нормативна грошова оцінка земельних ресурсів держави орієнтовно досягає 330 трлн. гривень.
Згідно з даними «Державного земельного кадастру», загальна площа земель України становить 60354,8 тис. га, що дорівнює близько 0,4% площі земної суші. Особливо цінні землі складають 12075,9 тис. га (20% від загальної площі).
Проте використання земельних ресурсів не повною мірою відповідає вимогам раціонального природокористування. Земельні ресурси України (60354,8 тис. гектарів) характеризуються надзвичайно високим рівнем освоєння (додаток Б). Крім того, має місце недостатнє економічне та екологічне обґрунтування розподілу земель за цільовим призначенням. Структура українських ґрунтів за їхнім цільовим призначенням свідчить про одне з найбільших у світі антропогенних навантажень на довкілля.
До 1991 року земля перебувала виключно у власності держави. У ході проведення земельної реформи відбувається перерозподіл власності. Станом на 1 січня 2004 р. у власність юридичних та фізичних осіб передано 30,6 млн. гектарів (50,7 відсотка), у власності держави залишилося 29,8 млн. гектарів земель (49,3 відсотка). Широкого розмаху набуває оренда земель. Станом на 1 січня 2004 р. передано в оренду 25,6 млн. гектарів, у тому числі сільськогосподарських угідь — 24,9 млн. гектарів.
Значно зросла і продовжує зростати кількість користувачів землі, у тому числі орендарів. За останні 7 років вона збільшилася на 3,7 млн. і на 1 січня 2004 р. становила 24,5 млн. Кількість громадян, яким надано землі у власність і користування, становить 24,3 млн. осіб.
Загальна земельна площа України та її розподіл показано на рисунку 2.2.
Найбільшою є питома вага земель сільськогосподарського призначення –43 млн. гектарів (71,3 відсотка), з них рілля – 32,5 млн. гектарів. У структурі земельного фонду сільськогосподарські угіддя займають 69,2 відсотка, у тому числі рілля – 83 відсотка, багаторічні насадження – 2, сіножаті – 5, пасовища — 9, перелоги – 1 відсоток. Надмірна сільськогосподарська освоєність і розораність території є одним з головних чинників, які дестабілізують екологічну ситуацію в країні.
Загальна земельна площа і розподіл сільськогосподарських угідь по землевласниках і землекористувачах станом на 2003 рік, приведено у додатку А, таблиця А.4.
Структура сільськогосподарських угідь у 2003 році (у відсотках) приведена на рисунках 2.3–2.5.
|
Відсутність уваги до проблем комплексного використання та охорони земель призвела до зменшення площ продуктивних земель за
1996 – 2003 роки, зокрема, площі сільськогосподарських угідь на 64,4 тис. гектарів, зрошуваних земель – 414,3 тис., осушених земель – на 412,4 тис. гектарів, а незадовільне економічне становище сільськогосподарських підприємств – до переведення 432,7 тис. гектарів ріллі у перелоги, вирощування беззмінних посівів (зернові по зернових, соняшник по соняшнику тощо). Більшість сільськогосподарських товаровиробників не дотримується науково обґрунтованих сівозмін, ґрунтозахисних технологій під час вирощування сільськогосподарських культур, що спричиняє виснаження земель, зниження родючості ґрунтів, їх деградацію.
Землі житлової та громадської забудови займають 1,7 млн. гектарів. Найбільша питома вага забудованих земель у Донецькій, Дніпропетровській (в 1,5 раза вища за середню по країні), а також у Луганській та Львівській областях, найменша – в Миколаївській, Херсонській, Волинській, Рівненській та Чернігівській.
На високоцінних міських землях розташовано майже 0,5 млн. садових земельних ділянок, які займають 30 тис. гектарів.
Велике соціальне та екологічне значення мають землі природно-заповідного та іншого природоохоронного, а також оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.
Станом на 1 січня 2004 р. площа земель під об’єктами природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення становила 2744,3 тис. гектарів, або 4,5 відсотка території країни. Найбільше таких земель у Криму, на заході та півночі країни, недостатньо — на сході та на південному сході.
За останні десятиріччя площа територій та об’єктів природно-заповідного фонду зросла більш як удвічі. Особливо збільшилася площа територій заповідників та національних природних парків. Однак цього недостатньо, оскільки за стандартами країн Європейського Союзу екомережа має становити понад 5 відсотків території країни.
Ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки через недостатнє фінансування, слабку матеріально-технічну базу нині не повною мірою виконують функції щодо збереження та відновлення рідкісних і типових видів флори і фауни.
Україна має потужний оздоровчо-рекреаційний потенціал. Розвідано понад 400 джерел лікувальних мінеральних вод та більш як 100 родовищ лікувальних грязей. Пляжі на узбережжі Чорного та Азовського морів (довжина 2870 кілометрів) займають близько 116 тис. гектарів. Проте майже 1,5 млн. гектарів рекреаційних територій радіаційно забруднені (у межах Київської, Житомирської та Рівненської областей).
Разом з цим в Україні станом на 1 січня 2004 р. налічувалося 23,9 тис. гектарів земель оздоровчого призначення, а площа земель рекреаційного призначення становила 106,9 тис. гектарів.
Землі історико-культурного призначення становлять 40,3 тис. гектарів. Нині в Україні під охороною держави перебуває понад 140 тис. об’єктів нерухомих пам’яток історії та культури.
На 1 січня 2004 р. загальна площа земель під об’єктами природно-заповідного та іншого природоохоронного, а також оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення становила 2915,4 тис. гектарів, або 4,8 відсотка території країни.
Землі лісового фондута ліси на інших категоріях земельзаймають 10,5 млн. гектарів, або 17,3 відсотка території країни. Найбільше таких земель на Поліссі – майже 30 і в Карпатах – 40 відсотків, а в Степу їх лише 5 відсотків, Лісостепу – 14 відсотків. Це значно нижче розрахунково-оптимального показника (21–22 відсотки), який забезпечує збалансованість між лісовими ресурсами, обсягами лісокористування та екологічними вимогами.
Землі водного фонду займають 3,4 млн. гектарів, або 5,6 відсотка території країни, у тому числі природні водотоки (річки та струмки) – 243,8 тис., озера та лимани – 927 тис., ставки – 326,4 тис., штучні водосховища – 742,2 тис. та болота – 953,5 тис. гектарів. Водотоки малих річок забруднені на порядок вище від великих річок, у прибережних захисних смугах ведеться самовільне будівництво. У зонах впливу водосховищ підтоплено близько 500 тис. гектарів сільськогосподарських угідь.
Землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначеннязаймають понад 1,74 млн. гектарів. У більшості галузей економіки через недосконалість нормативів та низький рівень проектно-технічних рішень землі використовуються нераціонально. Так, нормативи відведення земельних ділянок для потреб промисловості, транспорту, енергетики в 2,5–2,7 раза перевищують прийняті в країнах Західної Європи.
Розподіл земель між галузями також нерівномірний. Територіальні диспропорції в розміщенні промислового виробництва та об’єктів його інфраструктурного забезпечення призводять до нерівномірного розвитку окремих регіонів, нераціонального використання земельно-ресурсного потенціалу, екологічного дисбалансу, підривають економічну основу розвитку регіонів.
Надмірна землеємність склалася у гірничодобувній промисловості – на кожен мільйон умовних одиниць капіталовкладень припадає 42,9 гектара землі, у промисловості кольорових металів – 30, чорних металів – 23,9, у вугледобувній промисловості – 12,9 гектара. У чорній металургії і теплоенергетиці понад 40 відсотків території займають шлаконакопичувачі та інші об’єкти для захоронення відходів виробництва.
Широке застосування відкритого способу добування корисних копалин призводить до знищення ґрунтового покриву на значних площах. Так, на 1 січня 2004 р. налічувалося 154,5 тис. гектарів порушених земель (з них не використовуються у виробництві 54,2 тис. гектарів), з яких майже 83 відсотки порушено в процесі розробки покладів рудних і нерудних копалин, їх переробки, проведення геологорозвідувальних робіт.
Україна має розгалужену мережу автомобільних доріг та одну з найпотужніших у Європі залізничну мережу. Мережа газопроводів досягає 17 тис. кілометрів, нафтопроводів – 70 тис. кілометрів. Землі транспорту в цілому займають 660,6 тис. гектарів.
Землі зв’язку займають 5,2 тис. гектарів, енергетики – 52,4 тис. гектарів.
Площа земель під твердими побутовими відходами перевищує 3 тис. гектарів і включає 727 полігонів, з яких 35,5 відсотка не відповідають нормам. Крім того, багато лісів, узбіч доріг, будівельних майданчиків перетворено на несанкціоновані сміттєзвалища. За оцінками природоохоронних органів, площа земель під такими об’єктами перевищує 160 тис. гектарів.
У процесі ринкової трансформації економіки виявлено виробничі території, які практично не використовуються. Інвентаризація та аналіз ефективності використання земель, що перебувають у користуванні Мінборони, Держкомкордону та МВС України, показали, що ці землі часто використовуються не за цільовим призначенням, подекуди – з порушенням земельного законодавства.
Надмірне розширення площі ріллі на схилових землях призвело до порушення екологічно збалансованого співвідношення ріллі, природних кормових угідь, лісів та водойм, що негативно позначилося на стійкості агроландшафтів і зумовило значне техногенне навантаження на екосферу.
Водна ерозія ґрунтів є найбільш істотним фактором зниження продуктивності земельних ресурсів, деградації агроландшафтів. Втрати продукції землеробства від ерозії перевищують 9 – 12 млн. тонн зернових одиниць щороку.
Середньорічний розрахунковий змив ґрунту з орних земель в Україні становить понад 15 тонн з гектара, втрати гумусу при цьому досягають 0,5 тонни, а поживних речовин – 0,6 тонни з гектара. Щороку від ерозії втрачається 460 млн. тонн ґрунту.
Загальна площа сільськогосподарських угідь, які зазнали згубного впливу водної ерозії, становить 13,3 млн. гектарів (32 відсотки), у тому числі 10,6 млн. гектарів орних земель. У складі еродованих земель налічується 4,5 млн. гектарів із середньо- та сильнозмитими ґрунтами, у тому числі 68 тис. гектарів повністю втратили гумусовий горизонт.
Досить інтенсивно розвиваються процеси лінійного розмиву та яроутворення. Площа ярів становить 141,1 тис. гектарів, а їх кількість перевищує 500 тисяч. Окремі яружно-балкові системи мають інтенсивність ерозії, що перевищує середні показники у 10 – 20 разів.
Вітровій ерозії систематично піддається понад 6 млн. гектарів земель, а в роки з пиловими бурями – до 20 млн. гектарів.
Якісний стан земельних ресурсів країни має сталу тенденцію до погіршення (засоленість, солонцюватість, перезволоженість тощо). Так, 9,6 млн. гектарів сільськогосподарських угідь становлять кислі ґрунти, з яких на середньо- і сильнокислі припадає 4,4 млн. гектарів, 5,2 млн. – близькі до нейтральних. Середньо і сильносолонцюваті ґрунти займають 0,5 млн., сільськогосподарських угідь, а засолені – 1,7 млн. гектарів (4,1 відсотка). Крім того, 1,9 млн. гектарів сільськогосподарських угідь займають перезволожені, 1,8 млн. – заболочені і 0,6 млн. гектарів – кам’янисті ґрунти. Великою є питома вага заболоченої та перезволоженої ріллі, в цілому по Україні – 8 відсотків, а в деяких областях (Закарпатська, Львівська) – навіть понад 60 відсотків.
Інтенсивне сільськогосподарське використання земель призводить до зниження родючості ґрунтів через їх переущільнення (особливо чорноземів), втрати грудкувато-зернистої структури, водопроникності та аераційної здатності з усіма екологічними наслідками, що звідси випливають.
Останнім часом посилилися процеси деградації ґрунтового покриву, які зумовлені техногенним забрудненням. Найбільшу небезпеку для навколишнього природного середовища становить забруднення ґрунтів радіонуклідами, важкими металами, збудниками хвороб.
Понад 40 відсотків органічних добрив, отримуваних у результаті діяльності великих тваринницьких комплексів та птахофабрик, перетворюються на джерела забруднення довкілля.
Таким чином, у структурі земельного фонду України значні площі займають ґрунти з незадовільними властивостями (змиті, піддані вітровій ерозії, засолені, солонцюваті, перезволожені тощо). Це деградовані і малородючі ґрунти. За розрахунками, площа таких ґрунтів на орних землях перевищує 6,5 млн. гектарів, або 20 відсотків площі ріллі, а прямі щорічні втрати (тобто різниця між вартістю валового продукту і затратами на його отримання) досягають у середньому 66,5 гривні на гектар, або в цілому по Україні близько 400 млн. гривень.
Розрахунки свідчать, що для задоволення внутрішніх потреб у продовольстві при існуючій купівельній спроможності населення потрібно мати в обробітку 11,7 млн. гектарів ріллі, для забезпечення науково обґрунтованих норм споживання продуктів – 17,7 млн., а з урахуванням експортних пропозицій у продовольстві – 22,6 млн. гектарів, що становить 70 відсотків наявної на 1 січня 2004 р. ріллі.
На якісний стан земельних ресурсів та цілого ряду об’єктів галузей економіки істотно впливають гідрометеорологічні та небезпечні екзогенні геологічні процеси і явища (селі, зсуви, обвали, карст, просідання ґрунту, абразія, руйнування берегів водосховищ тощо), які поширені більш як на 50 відсотках території, у тому числі карсту – 37,6 відсотка, зсувів – 0,3 відсотка. На 17 відсотках території розвиваються процеси підтоплення.
Близько 20% території України перебуває у незадовільному стані через перенасичення ґрунтів різними токсичними сполуками. Основними джерелами забруднення є сільське господарство, промисловість і транспорт. Загалом в Україні угіддя, які не використовуються в сільськогосподарському виробництві, зокрема техногенно і радіаційно забруднені, складають 0,2% загальної площі. Ареали техногенного «нечупарства» навколо промислових підприємств мають пересічно радіус від 1–2 до 5–20 км.
Напружена екологічна ситуація склалася і в нафтогазовому комплексі. В Україні відкрито експлуатується близько 150 нафтових і газових родовищ. Розгалужена система магістральних та інших трубопроводів охоплює всі природокліматичні зони. Кількість аварійних ситуацій на підприємствах цієї галузі щорічно сягає 1,5 тис. Частина з них супроводжується аварійними викидами нафти, нафтопродуктів, інших речовин. Родючість ґрунтів на утворених внаслідок цього локальних осередках забруднених земельних ділянок відновлюється дуже повільно – до 20 років.
Істотним фактором техногенного забруднення ґрунтів є транспорт. Викиди вихлопних газів підвищують вміст свинцю біля автотрас. Навіть на відстані до 50 м від траси його вміст у 3–4 рази перевищує гранично допустимі концентрації. У центрі міст, уздовж доріг з інтенсивним рухом перевищення вмісту свинцю в ґрунтах придорожньої смуги досягає 50–70 фонових значень.
В 1998 р. відбулися певні зміни в структурі земельних ресурсів. Так, порівняно з 1997 р., площа сільськогосподарських угідь зменшилась на 27,8 тис. га, площа ріллі – на 223,4 тис.га, багаторічних насаджень – на 37,5 тис.га, сіножатей – на 11,5 тис. га.
Збільшились у 1998 р. порівняно з 1997 р. площі пасовищ – на 28,1 тис.га, лісів та інших насаджень – на 17,4 тис.га, забудованих земель – на 105,1 тис. га, відкритих заболочених земель – на 3,7 тис. га. Площі відкритих земель без рослинного покриву зменшились на 10,4 тис.га.
За даними Державного Земельного кадастру в структурі сільськогосподарських угідь України площа особливо цінних земель становить понад 12 млн. га. Відведення земель для державних і громадських потреб в основному відбулося під будівництво та розширення підприємств промисловості та транспорту, розширення та будівництво міст. Значну площу – 159 тис. га займають радіаційно забруднені сільськогосподарські угіддя, що не використовуються в сільськогосподарському виробництві, та 161,4 тис.га порушених земель.
Зміни в структурі і площах земельних угідь відбулися за рахунок вилучення земель для створення захисних лісових насаджень та полезахисних лісових смуг, будівництва протиерозійних гідротехнічних споруд та ставків-мулонакопичувачів, берегоукріплення для захисту сільськогосподарських угідь, рекультивації порушених земель. Зменшення площі ріллі відбулося також за рахунок переведення сильноеродованих, заболочених, підтоплених площ у сіножаті та пасовища.
Поданий перелік еколого-економічних проблем деградації земель є далеко не повним, але наслідки неефективного використання основного багатства вражаючі.
Таким чином, стан використання та охорони земельних ресурсів характеризується як незадовільний і має тенденцію до погіршення із значними диспропорціями, зокрема:
– надзвичайно високим економічно та екологічно не обґрунтованим рівнем господарського (передусім сільськогосподарського) освоєння території;
– значною землеємністю основних галузей економіки;
– нерівномірним сільськогосподарським освоєнням території, внаслідок чого розораність земель в окремих регіонах досягла надмірних розмірів;
– інтенсивним розвитком деградаційних процесів та наявністю значних площ деградованих земель;
– стихійним формуванням нових типів землекористування в ринкових умовах шляхом оренди земельних часток (паїв), які характеризуються нестабільністю, дрібноконтурністю, черезсмужжям;
– наявністю територій, що зазнають постійного впливу небезпечних стихійних явищ;
– недостатністю земель природно-заповідного та іншого природоохоронного, рекреаційного, оздоровчого та історико-культурного призначення;
– наявністю значних площ земель, використання яких законодавчо обмежується (територія радіаційного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, санітарно-захисні та охоронні зони підприємств промисловості, транспорту, зв’язку, оборони, об’єктів природно-заповідного фонду та історико-культурного призначення, курортів і водних об’єктів);
– високим рівнем техногенного забруднення навколишнього природного середовища в багатьох регіонах, недостатнім розвитком екологічної інфраструктури;
– відсутністю програм комплексного вирішення питань щодо використання та охорони хорони земель;
– незадовільним нормативно-правовим та нормативно-технічним забезпеченням, що регулює використання та охорону земель.
Необхідність розроблення програми, щодо використання та охорони земель зумовлена і визнанням того, що:
– системна економічна криза охопила також сферу використання земельних ресурсів;
– стан використання земельних ресурсів характеризується спадом виробництва сільськогосподарської продукції;
– незадовільний екологічний стан земельних ресурсів є однією з головних причин погіршення якості навколишнього природного середовища;
– розв’язання проблем у сфері використання та охорони земель належить до пріоритетних напрямів державної політики у проведенні соціально-економічних реформ, у тому числі земельної реформи;
– реформування господарського комплексу повинне проводитися з достатнім гарантуванням екологічної безпеки населення, відновленням стану навколишнього природного середовища, у тому числі якісного стану земель.
Сучасний етап земельної реформи в сільськогосподарському виробництві безпосередньо стосується інтересів мільйонів селян.
Проголошуючи турботу про просту людину, в нашій країні не завжди враховується думка цієї людини, її бажання. Корені цього феномену досить глибокі і перебороти його – обов'язок демократичного суспільства.
Станом на 1 травня 2004 р. із земель державної власності у приватну було передано 28,2 млн. гектарів сільськогосподарських угідь (74,1%). На сьогодні розпайовано 27,2 млн. гектарів земель сільськогосподарського призначення. В результаті паювання земель 6,9 млн. селян набули право на земельну частку (пай), з яких 6,7 млн. (98%) отримали сертифікати, що посвідчують це право.
Власникам земельних часток (паїв) забезпечується видача державних актів на право власності на землю. За станом на 01.05.2004 р. видано понад 4,1 млн. державних актів, або 61 % від загальної кількості громадян, які отримали земельні сертифікати.
В ході реформування на базі 11,3 тис. колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) створено 16,1 тис. агроформувань нового типу. В їх структурі 1,8 тисяч (11,2 %) фермерських господарств, 3,7 тисяч (22,9 %) приватних підприємств, 7,8 тисяч (48,6 %) господарських товариств, 2,2 тисяч (13,9 %) сільськогосподарських виробничих кооперативів, 0,1 тисячі (0,9 %) обслуговуючих кооперативів та 0,4 тисяч (2,5 %) інших агроформувань.
За станом на 01.04.2004 в Україні налічується 972 «залишкових»” КСП, із загальною сумою кредиторської заборгованості 530,7 млн. гривень.
Право власності на майнові паї загальною вартістю 21,1 млрд. гривень отримали 6,3 млн. громадян, з них 5,7 млн. громадянам (93 %) видано майнові сертифікати. До статутних фондів новостворених агроформувань передано майно на суму 3,3 млрд. гривень, 905,5 тис. власників майнових сертифікатів стали засновниками цих підприємств. 4,2 млн. селян користуються належними їм майновими паями на праві спільної часткової власності на загальну суму 14,1 млрд. гривень. Майно на суму 9,8млрд. гривень знаходиться в оренді новостворених агроформувань. Вартість майна, витребуваного в натурі в індивідуальне користування громадянами становить 1,6 млрд. гривень.
Загальна сума нарахованої орендної плати за майно у 2003 році, згідно договорами оренди майна, становить 92,6 млн. гривень. З цієї суми, станом на 01.05.2004 року, виплачено 67,2 млн. гривень, або 73 %, в тому числі грішми – 11,5 млн. гривень (17 %), зерном – 12,1 млн. гривень, (18 %), іншою продукцією – 24,7 млн. гривень (37 %), послугами – 18,9 млн. гривень (27 %). Середній розмір відсотка орендної плати від вартості орендованого майна становить згідно з договорами складає 1%.
Відповідно до договорів оренди землі, загальна сума нарахованої орендної плати за землю у 2003 році складає 2,1 млрд. гривень. За станом на 01.05.2004 виплачено 1,8 млрд. гривень, або 89 %,у тому числі грошима – 207,2 млн. гривень (11 %), зерном – 851,4 млн. гривень (46 %), продукцією – 624,1 млн. гривень (33 %), послугами – 186,1 млн. гривень (10 %). Середній розмір плати за оренду землі в Україні становить 1,2 % від нормативної грошової оцінки землі.
Держкомзем України разом із Інститутом землеустрою УААН, протягом п'яти останніх років проводять соціологічні дослідження стосовно відношення селян до результатів реформаторських дій.
У 2004 році анонімне опитування селян проведено у трьох областях: Запорізькій, Полтавській і Хмельницькій. На запитання анкети відповіли 1500 респондентів.
Аналіз висвітлив наступне:
1) З ходом земельної реформи більшість сільського населення – 86,1% знайоме, не виявляють особливого інтересу до реформи переважно пенсіонери та громадяни без належної освіти.
2) Підтримують земельну реформу 67,5% селян, причому у Хмельницькій області їх 86,5, у Запорізькій – 59,1, у Полтавській – 56,2%. Це свідчить про те, що навіть за найкритичнішого ставлення до сучасних соціально-економічних змін на селі, призупинити їх не зможе ніхто, навіть непримиренні противники, які не проти скористатись складною ситуацією в країні в особистих інтересах.
3) За зважене, без поспіху, реформування висловлюється 55,6% респондентів, а 21,8% – рахують, що земельну реформу слід уже закінчувати.
4) В середньому виключно приватну форму власності на землю підтримують поки що 11,9% респондентів, за колективну форму – 23,9% (Хмельницька область – 14,2%).
На державній формі власності на землю наголошують лише 4,2% опитаних у Хмельницькій області, 17,2% – у Запорізькій і 37,4% – у Полтавській областях. За плюралізм форм власності на землю, відповідно, 62,5; 38,7 та 25,1% селян.
5) Вважають, що їм особисто та їх сім'ям земельна реформа уже принесла користь, більшість громадян старших поколінь (57,7% у віці 56-60 років). Незадовільно відповідали на це запитання переважно громадяни з вищою освітою.
6) На справедливий результат паювання земель вказують 70,9% опитаних у Хмельницькій області і лише 37,7% – у Запорізькій області, де серед опитаних був більший прошарок працівників соціальної сфери на селі.
7) В усіх регіонах більшість селян за реорганізацію існуючих сільськогосподарських підприємств (56,6%), причому за реорганізацію найбільш активно виступають селяни середніх вікових груп та спеціалісти з вищою і середньою спеціальною освітою.
8) Нові форми господарювання (приватні і приватно-орендні підприємства, акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю) підтримують 30,8% респондентів, за фермерську форму – 7,8%.
9) Як виявилось, у 46,6% селян сертифікати на право на земельну частку (пай) знаходяться на руках, 21,9% – ними уже розпорядились, а 12,9% – зберігають у конторах КСП.
10) Певна частина селян (12,2%) бажає приєднати земельну частку (пай) до присадибної ділянки. Абсолютна більшість, 37,4%, мають намір здати в оренду усю свою частку, а 7,8% – здати в оренду лише її частину, яку не в спромозі обробити власними силами.
Намір продати землю повністю висловили лише 1,7% селян, а частину – 2,1%. За те, щоб подарувати землю спадкоємцям висловились 8,0% опитаних (рис. 2.6–2.7).
11) Коли мова іде про господарську діяльність на землі силами власної сім'ї, то переважна більшість селян – 66,1% не в спромозі обробити
більше 2 га (у 1995 році – 81%) (рис. 2.8–2.9).
більше 2 га (у 1995 році – 81%) (рис. 2.8–2.9).
Рис. 2.6. Розподіл відповідей всіх респондентів, %
Рис. 2.8. Розподіл відповідей всіх респондентів, %
Рис. 2.9. Розподіл респондентів за віком та освітою, %
Якщо у 1995 році лише 1% селян висловлював бажання господарювати самостійно на площі 300 га і більше, то у 1999 році – 4,3%.
Як правило, це люди з вищою і середньою спеціальною освітою.
Площею землі 20-50 га задовольняються переважно селяни із середньою загальною освітою та у віці до 40 років.
12) Залишається низьким відсоток громадян, які мають орендні (рентні) відносини у власних господарствах – 51,7%, а орендну плату (рентні платежі) отримує 50,9% селян.
Переважна більшість – 80% орендодавців, отримують ренту у натуральній формі, а 9,9% – шляхом надання господарських і побутових послуг. Соціально-економічні зміни в суспільстві досить швидко накладають відбиток на свідомість селян. Так, якщо у 1997 році селяни Хмельниччини в переважній більшості, 65,1%, після виділення земельної частки (паю) в натурі мали намір об'єднатись з односельчанами для спільного обробітку землі, то у 1999 році цю думку підтримують лише 28,6% опитаних. Сільське населення рішуче висловлюється за орендні земельні відносини. За 2 роки кількість прихильників оренди землі збільшилась у 3 рази. У 1997 році селяни Хмельницької області в основному (47,7%) заявляли, що земля не повинна продаватись. Але у 1999 році лише 18,7% респондентів висловлюється проти купівлі – продажу землі. 31,0% громадян за купівлю-продаж землі під контролем держави. Причому за «вузький» земельний ринок, коли купівля – продаж землі має здійснюватись лише між односельцями, членами сільськогосподарських підприємств, висловлюється лише 4% опитаних.
2.3. Земельна реформа в контексті створення родових помість
У зв'язку з розглядом теми родових помість не можна залишити без уваги й таке важливе питання, як проведена нині в Україні земельна реформа.
Земельна реформа – це комплекс правових, економічних, технічних і організаційних заходів, здійснення яких забезпечує удосконалення земельних відносин, перехід до нового земельного ладу, що відповідає характеру регульованої, соціальне орієнтованої ринкової економіки країни. Вона є складовою частиною економічної реформи. Об'єктом земельної реформи оголошено всі землі України.
Завдання реформи полягає в перерозподілі земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам, установам й організаціям з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання та охорони земель.
Важливим завданням земельної реформи є удосконалення системи відтворення природно-ресурсного потенціалу на основі запровадження економічних важелів стимулювання землеохоронної діяльності власників і користувачів земельних ділянок та переходу до некапіталомістких способів захисту земель, зокрема шляхом вилучення з обробітку малопродуктивних і еродованих земель, залуження та заліснення земель, що не використовуються в сільськогосподарському виробництві.
До земель запасу віднесено ті землі, які не передано у власність або не надано у постійне користування.
За сучасним використанням, 83% цих земель знаходиться під сільськогосподарськими угіддями, 15 – під лісом, решта – під будівлями, дорогами, водоймами тощо. Згідно з Постановою Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про особисте селянське господарство » до складу земель запасу було вилучено диференційовано від 7 до 10% сільськогосподарських угідь із земель колгоспів, радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств і організацій.
Землі запасу перебувають у державній власності і в установленому законодавством порядку надаються у власність та користування селянським господарствам, іншим юридичним та фізичним особам, які виявили бажання займатись сільськогосподарським виробництвом, в т. ч. з числа тих, які не мають права на отримання земель при їх паюванні.
Резервний фонд земель створюється під час передавання земель у колективну власність. Відповідно до рішення сільської, селищної ради він формується на їх території у розмірі до 15% площі усіх сільськогосподарських угідь, включаючи угіддя в межах відповідних населених пунктів. Місце розташування резервного фонду земель визначається за погодженням із землекористувачем.
Резервний фонд земель перебуває у державній власності і призначається для подальшого перерозподілу і використання за цільовим призначенням, зокрема, для передавання у приватну власність або надання у користування земельних ділянок переважно громадянам, зайнятим у соціальній сфері на селі, а також іншим особам, яких приймають у члени сільськогосподарських підприємств або які переселяються у сільську місцевість для постійного проживання.
Зараз багато тих, переїхав із сіл у міста. У старих, що залишилися в селі, незмога обробляти землю, а дітям, що виїхали в місто, вона не потрібна. У найкращому разі, неї здадуть в оренду місцевим фермерам, у гіршому – закинуть або продадуть невідомо кому. Багато фактів проведеної земельної реформи свідчать, що більшість селян, що одержали землю, не самі її обробляють, а воліють здавати її в оренду своїм більше заповзятливим сусідам – фермерам, сільськогосподарським підприємствам, заводам і т.п. за певну орендну плату, що залежить від того, наскільки багатий орендар (див. рис. 2.8-2.9). При цьому останні не дуже-то піклуються про землю, їм аби тільки побільше грошей з її вичавити. Чи так потрібна селянам земля насправді? Чи можуть вони самостійно на ній хазяювати, доглядати за нею? Факти говорять саме про зворотне. В основному, селяни працюють на своїх невеликих ділянках, і найчастіше не в силах обробити більші земельні наділи самостійно, без залучення техніки, на яку необхідно багато засобів. Це говорить лише про те, що кожна окрема людина здатна доглядати за невеликим по площі земельною ділянкою – гектар або два (дивись рис. 2.8-2.9). Тільки на ньому його думка й зможе створити самодостатню природну систему, що і буде сама працювати без більших витрат і зусиль із боку людини.
Держава все проводить земельну реформу, усе прагне дати землі дійсного хазяїна, так не виходить у неї й ніколи не вийде, якщо діяти такими методами й у такому напрямку, тому що нові «хазяї» всі побільше грошей із землі прагнуть вичавити, не вірять, що можна бути щасливими на ній просто так. Та й результати «господарської» діяльності шкодять землі, забруднюють її й воду, що самі ж і споживають, отрутою, пестицидами й іншою гидотою. Про шкоду їхньої діяльності говорять і курні «чорні» бури, які стали з’являтися навесні в багатьох регіонах України. Вони не спостерігалися от уже 25 років і знову прийшли. Не від чи того, що люди орють землю, зривають природний покрив, а потім з болем спостерігають, як вітер несе родючий шар ґрунту й насіння, як вимерзає ґрунт від морозів. Набешкетували, а потім наївно дивуються, «за що, Господи, таке покарання, чому?», начебто це він винуватий у наших лихах. Потрібно залісить землі, заліковувати ранки Землі, очищати її від сміття. Потрібно просто любити її кожній людині. Так нехай же кожний візьме ділянку в 1-2 гектари і обласкає його своєю любов'ю. І оживе земля, і перетвориться у квітучий райський сад.
Раніше кожний селянин прагнув отримати хоча б невеликий шматочок землі. Тому що почував, що тільки на ній, рідній, він може стати по-справжньому вільним, незалежним. Проведена реформа може привести до того, що земля виявиться в руках деяких, а багато громадян її втратять. Хочеться запитати: Невже наші законодавці не бачать цього? Бачать, звичайно ж. Просто комусь вигідні такі закони. Кому? Можливо, земельну реформу проводять люди, що не бажають, щоб в українського народу з'явилася Родова земля, своя Батьківщина. Таке можуть бажати тільки люди безрідні, що не мають Батьківщини.
Необхідно прийняти термінові міри й дати своїм громадянам гарантоване право на довічне користування земельною ділянкою із правом передачі в спадщину. Можливо, коли усвідомленість більшості селян підвищиться, вони усвідомлюють важливість маленької Батьківщини для кожного живучої людини, і самі стануть віддавати свої паї людям для створення ними родових помість і поселень. Адже кожний з них захоче, щоб його оточували щасливі сусіди, що живуть у прекрасних садах. І самі захочуть жити в райських садах, створених своїми руками.
До того ж новий Земельний кодекс скасував постійне користування як безперспективне. Однак при цьому законодавці не врахували всіх можливих наслідків від скасування даного інституту й введення продажу землі [6].
2.4. Західний шлях розвитку сільського господарства – шлях до збитковості та повного знищення села
Багато вже сказано і ще буде сказано і про реформи на селі – аграрну і земельну. В той же час на нашу думку відсутнє авторитетне моделювання та прогнозування наслідків проведення реформ, чітке усвідомлення мети реформування на селі. З урахуванням того, що в сільській місцевості мешкає 15 млн. українських громадян, наше сучасне ставлення до реформування аграрних та земельних відносин є щонайменше безвідповідальним. Така мета як подолання безробіттятапідвищення рівня життявзагалі не є метою, адже зайнятість та рівень життя є скоріше наслідками встановлення певної моделі існування соціуму. Сучасна модель існування та розвитку сільської громади передбачає високий рівень безробіття та низький рівень життя. Таким чином, необхідно визначити та реалізувати іншу соціально-економічну модель існування сільської громади, яка призведе до ефективного подолання безробіття та підвищення рівня життя селян.
Погляд на сільську місцевість сучасних розвинених країн дає можливість зазирнути у майбутнє українського села. І що ми там бачимо? Перш за все, майбутнє вимагає від нас визнання декількох аксіом:
1) сільське господарство розвинутих країн є збитковою галуззю економіки і потребує постійної державної підтримки;
2) сільське господарство є високотехнологічною галуззю виробництва з низьким рівнем зайнятості, і не може вирішувати проблему працевлаштування безробітних.
Всі ці аксіоми можуть бути підтверджені даними статистики ЄС. Так, до 1 травня 2004 року, тобто до розширення ЄС, фермери становили лише 3% населення ЄС (для порівняння: в Україні в сільгоспвиробництві зайнято до 20% населення, або приблизно 9,6 млн. осіб). Для підтримки власного сільгоспвиробництва ЄС виділяє 43 млрд. євро на рік (у найближчі роки ця сума має збільшуватися в межах 1% на рік) або 38% бюджету ЄС (раніше ця сума доходила до 45%). Ці суми в основному використовуються для виплати субсидій фермерам. Тобто 3% населення ЄС-15 споживають 38% бюджету ЄС.
Така політика вже давно визнається фахівцями «комуністичною». Європейський фермер має одну мету – виростити якомога більше продукції, щоб отримати більшу субсидію від ЄС. Реальна потреба в цій продукції не береться до уваги. Але будь-які спроби істотних реформ зустрічають активний опір високоорганізованих фермерів, які одразу вдаються до різних форм публічного протесту. Знайти громадську підтримку фермерам також нескладно: страх голоду є генетичним і для європейців, і нагадування про нього швидко розкриває гаманці.
Започаткування системи субсидій на теренах ЄС історично було пов'язане з необхідністю забезпечити максимальну доступність продуктів харчування для населення європейських країн та одночасно високий рівень життя фермерів. Бюджет ЄС акумулює кошти і субсидує фермерів, і в результаті пересічний європеєць не відчуває, скільки насправді йому коштує продовольча частина «споживчого кошику», а фермер насолоджується високим рівнем життя.
Конституційні документи ЄС, а саме стаття 33 Римського Договору так пояснюють зміст аграрної політики: забезпечення населення Європи продовольством за розумними цінами та справедливих доходів для фермерів. ЄС визнає, що ця політика швидко забезпечила Європу продовольством, але високий рівень життя фермерів зробив ціни європейської сільськогосподарської продукції значно вище світових, які формувалися або під впливом субсидованого експорту розвинутих країн, або дешевого експорту країн третього світу. Досягнути обох цілей одночасно – розумні ціни і справедливідоходи – виявилося неможливим. Справедливість доходів фермерів робила ціни зависокими для європейців. Перед ЄС постало класичне питання: що робити? Як на практиці збалансувати справедливі доходи і розумні ціни? Збитковість виробництва зробила б недосяжною мету забезпечення справедливих доходів для фермерів. Прибутковість виробництва за рахунок споживача забезпечувала справедливість доходів на тлі нерозумностіцін. За таких умов виникала необхідність підвищити рівень життя споживачів сільськогосподарської продукції. Підвищення рівня життя споживачів сільськогосподарської продукції робило доходи фермерів несправедливими. Такий спосіб досягнення цілей аграрної політики ЄС (розумні ціни і справедливі доходи) виявився замкненим колом. Тому ЄС вирішило компенсувати частину вартості сільськогосподарської продукції і впровадило систему субсидування фермерів. В результаті роздрібні ціни є розумними, а доходи фермерів справедливими саме за рахунок субсидій.
Таким чином, ті українські політики, які оперують терміном «прибуткове сільгоспвиробництво», замовчують той факт, що прибутковість сільгоспвиробництва забезпечується лише за рахунок вкрай низького рівня життя працюючих у сільському господарстві. Парадокс: прибуткове виробництво сприяє бідності. Подолати цей парадоксальний зв'язок, навіть найрозвинутішим країнам світу, поки що вдається лише шляхом прямого субсидування фермерів.
Відповідно, майбутнє українського села повинно виглядати інакше, ніж виглядає сьогодення сільської місцевості країн Європи.
Ідея укріплення країни через масове будівництво Родових Помість у цьому контексті виходить на перший план подальшого розвитку держави. Вона конструктивна, виходить від самого народу, вона не потребує значних капіталовкладень. Необхідні лише розуміння та політична воля. Ця ідея не на словах, а на справі може об’єднати уряд та народ у єдиному творчому пориві. Сильна ідея, що приймається народом, не вмирає. Це майбутнє є невідворотним. Які б заходи ми не вживали, все має трапитися саме так. Питання полягає лише в тому, коли це трапиться.
Вважається, що потрібно було розпочати продаж землі з 1 січня 2005 року, але слава Богові та зусиллям парламентарів, що цю дату перенесено на 1 січня 2008 2007 року. Це теж тема для дискусій. Скільки можна зволікати? Вважаємо, що зволікати взагалі не можна, але визнаємо, що сьогодні Україна ще неготова до відкриття ринку землі. Відсутній правовий та організаційний механізм, який би забезпечив захист прав нинішніх дрібних власників землі у невідворотному процесі формування крупних землеволодінь.
Масовий продаж земель, при сьогоденному становищі, обов’язково відбудеться, і от з яких причин:
1) 53-56% власників земельних паїв – особи пенсійного віку;
2) 30% цих осіб не мають правонаступників, або правонаступники проживають закордоном;
3) рівень життя сучасних землевласників є вкрай низьким.
Все це зумовлює готовність землевласників продати земельні ділянки. За низьку орендну плату – оренда землі не є виходом для них.
Наскільки цивілізована та або інша держава, необхідно судити по кількості щасливих, люблячих родин, у ньому проживаючих.
В. Мегре
РОЗДІЛ 3. ПЕРСПЕКТИВИ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНОГО ВПЛИВУ НА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ ТА СТВОРЕННЯ РОДОВИХ ПОСЕЛЕНЬ
3.1. Національна ідея – створення родових поселень
У листопаді 1995 року на Конгресі української інтелігенції майже кожний доповідач говорив про національну ідею. Але яке розмаїття думок мало місце! Відчувалося, що усі оратори мають на увазі одне і теж, відчувають його своїм серцем, своєю підсвідомістю, але сформулювати не можуть.
Національна ідея – це сукупність мотивів, що поєднують на основі принципу справедливості всіх жителів України по творенню, розвитку й захисту свого цивільного суспільства й підконтрольного йому правлячої держави з метою забезпечення й захисту основних прав і воль. Простіше говорячи – це образ, що розбудить у народі початок, що творить, здатне підняти країну, вдихнути в неї нове життя, дати кожному її жителеві можливість реалізувати свої права й волі на засадах загальної справедливості [6].
Як бачимо, національна ідея уявляє собою не який-то там кон’юктурний лозунг, а більш глибинне та дуже стійке духовне утворення, яке може століттями і навіть тисячоліттями таїтися глибоко в пам’яті народу, у його підсвідомості, і раптом у визначений історичний момент виплескується назовні, переходить до свідомості, логіку конкретних дій та робить народ одержимим. У ньому закипає ретиве, ворушиться, дає про себе знати вільнолюбний предок, і зріє національна ідея, запалюється вогонь.
Що підпита національну ідею, забезпечує їй життя та невинищуваність? Насамперед це історична пам’ять (свідомість) народу, зафіксована у письмових джерелах, історичних документах, архівних матеріалах, творах письменників, живої пам’яті народу. По-друге, вона опирається на архетип (підсвідомість) народу, що має символьний, знаковий вираз. Це народна символіка, традиції, риси характеру, менталітет. По-третє, національна ідея має свої сакральні, містичні джерела. Це більш глибоке у душі людини та народу ніж архетип.
Настав час кожному переосмислити, знайти свій шлях, своє призначення. Те що зараз твориться у так званих «розвинених» країнах – це пряма дорога до гибелі. І тому потрібна нова ідеологія, справжня національна, державна, світова ідея.
В Україні вже тривалий час ведуться дискусії щодо української національної ідеї через відсутність у нашій традиції її однозначного визначення. Об цю проблему вже поламано багато копій. Над нею працюють численні інститути, сушать голову вчені й політики (коли не стурбовані власним благополуччям). Міркують про майбутнє й депутати, створюють спеціальні комітети. Однак майбутнє невіддільно від національної ідеї.
От і прийшов час усім нам, кожному з нас, задуматися над образом прекрасної країни, над формуванням національної ідеї, що поведе за собою народ, виведе країну із кризи.
Однак, як ми можемо спостерігати, при всіх стараннях, гідного образа ні депутати, ні вчені зі ступенями створити не можуть. Віз, як говориться, і нині там. У добавок, повсюдно стверджується про необхідність виховання в підростаючому поколінні й дорослих почуттях патріотизму, простіше говорячи – Любові до Батьківщини. А кого любити й за що? Що в нас вважається Батьківщиною: територія, визначена границями держави? Але тоді виходить – бери будь-яку карту України й люби собі на здоров'я свою країну. Але це абстрактна Любов, несправжня. Та і як може визначитися проста людина в любові до Батьківщини, до держави, якщо найчастіше ця держава не повернена до неї ніяким боком.
Якщо говорити про нашу національну ідею, то слід відразу зазначити, що американська мрія просто про будиночок з галявиною нам не підходить. Вона недостатня для того, щоб розбудити енергію, творчий початок українців. Нам необхідно щось, що викликає порив, спонукає людей завзято йти до мети, надихає на прекрасні справи. Це натхнення завжди народжується в народі, а не опускається зверху, але тільки за умови, що народ здобуває необхідне бачення перспективи, коли він може осмислити, заради чого працювати й що потрібно робити.Людина, що не знає, що з ним буде через 10 років, не може бути продуктивною, не може любити свою країну. Повинна бути ідея, що поєднує всіх громадян України, незалежно від їхньої національності, соціального стану й інших ознак, ідея, що організовує гармонійну систему ціннісних орієнтацій людини. До того ж, ця ідея повинна бути загальної, у межах усього світового співтовариства. Але для початку вона повинна об'єднати хоча б наших сусідів, з якими в нас загальні долі – росіян, білорусів і інших. Адже неможливо побудувати «рай» в окремо взятій державі. Цілком можливо, що частина нинішніх жителів України захоче повернутися до Росії – на батьківщину предків, щоб там створити Родові Помістя. От і необхідно налагоджувати контакти й зв'язки між країнами. До того ж спільна творчість завжди більш продуктивна, і справи, що творять усім миром, робляться швидше й краще.
Так що тут, як говоритися, і думати нема чого. У розумах і Душах багатьох людей уже формується образ прекрасної країни, у якій будуть жити щасливі діти й дорослі. Уже існує готова ідея, здатна відродити Україну, повернути її народу впевненість у завтрашньому дні, здатна підняти дух народу до небачених висот і повернути вже півзабуте й підразгублене почуття Любові до Батьківщини. Це ідея Родових Помість – малих Батьківщин на просторах великої й великої Батьківщини. Родові Помістя зможуть стати реальною гарантією з боку держави в реалізації основних конституційних прав і воль людини й громадянина. Це завдання, яке потребує комплексного вирішення на державному рівні.
3.2. Механізми, етапи та правове забезпечення створення родових поселень
«Принаймні в нас земля й громада в кепському виді, згодний, – але все-таки величезне зерно для майбутньої ідеї, а в цьому й штука. По-моєму, порядок у землі й із землі, і це скрізь, у всім людстві. Весь порядок у кожній країні – політичний, цивільний, усякий – завжди пов'язаний із ґрунтом, і з характером землеволодіння в країні. У якому характері зложилося землеволодіння, у такому характері зложиться й все інше. Якщо є в чому в нас у Росії найбільше безладдя, так це у володінні землею, у відносинах власників до робітників і між собою, у самому характері обробки землі. І поки це все не влаштується не чекайте твердого пристрою й у всім іншому». Ця цитата Ф.М. Достоєвського з журналу «Дневник писателя «Ежемесячное издание, июль, 1876 г.», як найкраще висвітлює мету цієї роботи, та напрямок розвитку нашої держави.
На нашу думку у України є всі можливості для того, щоб кожному бажаючому для організації життя й господарства була надана земля в розмірі від одного до двох гектарів.
У нас немає й не може бути ніякого дефіциту територій для отримання кожною бажаючою сім’єю земельного наділу для створення власного родового помістя. Навіть, якщо на першому етапі почати розподіл деградованих орних ґрунтів, площа яких перевищує 6,5 млн. гектарів. Ці землі, що потребують відновлення їх родючості можна розподілити за наступним розрахунком:
975000 га (15%) – під інфраструктуру поселення помістя (школа, клуб, магазин, пошта, бібліотека, спортивний комплекс, дороги та інш.);
5525000 га під родові поселення (по максимальній площі 2 га) – 2762500 родових помість. При розташуванні 150 родових помість в одному поселенні виходить 18416 родових поселень.
Ці розрахунки зроблені суто під створення нових поселень, але якщо взяти 30% сіл, що визнані вмираючими і 30% сіл, що визнані неперспективними (загалом приблизно 17151), то вийде, що можливо використати інфраструктуру 60% сіл, з одночасним поновленням в них життя.
Тепер візьмемо теоретичну (максимальну) потребу в родових помістях:
47280800 – кількість жителів України. За кількість осіб у сім’ї візьмемо 3. Теоретично-максимальна кількість сімей – 15760266.
31520532 га – потреба землі під родові поселення (по максимальній площі 2 га);
5562446 га – 15% під інфраструктуру поселень помість;
37082978 га – теоретична потреба у землі під помістя з урахуванням всього населення України (88% від земель с/г угідь).
Тому можна зробити висновок, що наші великі простори дозволяють знаходити необхідні для родових помість землі навіть у самих сприятливих місцях.
Для порівняння: у США щорічно під потреби приміського й садибного будівництва приділяється 1,2 млн. акрів, тобто близько 500 тис. гектарів при тім, що довгострокова програма будівництва житла орієнтує на продаж близько 30 млн. будинків до 2025 року із щорічним рівнем продажів в 1,2–1,4 млн. будинків і зажадає для цього більш ніж 10 млн. Гектар [13].
Навіть якщо вважати, що сприятливими для життя територіями України є 74 відсотки від її площі, показник забудованих земель 4,1% (тобто територія поселень). Але й він дуже далекий від середніх показників інших країн, де частка територій міст і поселень становить, як правило, 7–8 і більше відсотків. У Німеччині, наприклад, майже 12 відсотків, а в Англії – ще вище. І це в умовах найскладніших територіальних обмежень і дефіцитів, які географічно властиві цим упорядженим країнам.
Що означають ці цифри? Те, що в багатої земельними ресурсами країні ми живемо надзвичайно кучно, у кілька разів кучніше, чим у зразкових з погляду благоустрою країнах. При цьому сприятлива для проживання частина території України становить більш половини її площі, так що існують практично необмежені резерви для розвитку помісного, просторого й здорового розселення.
Таким чином, землі в нас цілком достатньо, і абсолютно очевидно те, що в розвиток родових поселень країни можуть і повинні бути залучені численні території – нині бридко використовувані.
Ми самі себе змушуємо, без усяких на те підстав, жити значно гірше й тісніше, ніж могли б.
З іншого боку, стихійне приміське розселення вже давно й масово йде. Кількість споруджуваного індивідуального житла по обсягах житлоплощі сьогодні в країні зрівнялося з обсягом міського багатоповерхового житла.
Більшість населення саме повільно визначає себе як народ через власну волю, через добровільно й вільно прийнятий на себе спосіб життя. Велич влади й інтелігенції складається сьогодні в тім, щоб правильно вгадати й визначити напрямок такої масової ініціативи, волі й заповзятливості.
Народ неможливо змусити жити так, як того хочеться владі, вождям, фантазерам. Прийняти зручний і дешевий зміст і спосіб життя в Росії не в змозі змусити самі нещадні репресивні органи. Народ можна істотно розбестити, розпорошити його в атомізоване населення або в електорат, але його не можна насильно надихнути й примусити жити чужим розумом і моральністю.
Народна ініціатива останні тридцять років нестримно й неухильно спрямована саме на сімейне розселення. У всій повноті це природне устремління виражене в дачному русі останніх тридцяти років, що без перебільшень можна назвати народним домостроєм. Саме сюди так ще в авантюрний бізнес пішли майже всі творчі сили народу останніх десятиліть.
Очевидний головний недолік такого руху – його повна хаотичність і неорганізованість, які стали наслідком байдужості й сліпоти влади, що не зуміла розглянути це гігантське русло устремлінь народного життя, цей грандіозний домострой кінця II тисячоріччя.
Дачний рух багато в чому врятувало Україну в перші десять років незалежності. Дачна активність пострадянського населення стало навіть об'єктом пильного вивчення на Заході й у Японії. Але треба бачити й розуміти, що, разом з тим, цей домострой багато в чому є пародійним.
Через десятиліття дачного руху Україна втратила гігантську народно-державну енергію, що замість зосередження на цілеспрямоване відновлення й підйом країни пішла в погано організоване й не забезпечене сучасними можливостями науки й техніки індивідуальна облаштованість по типі «як прийде» і «як вийде».
І подібні розтрати народної енергії, розбазарювання головного нашого національного надбання, такі національні дефолти будуть неминуче відбуватися знову й знову, поки влада буде дивитися на бажання мати свій будинок, нехай і переважно у вигляді дачної хатинки, як на джерело дрібної експлуатації й наживи, як на можливість нових податків і вибивання засобів.
У такої влади немає перспективи. Перспектива є тільки в тієї влади, що виявиться в стані подивитися на буквально забудову й облаштованість України як на загальне завдання й ключовий ресурс.
Кожний громадянин України є власником її багатств і надбання – стаття 13 Конституції України. І кожний бажаючий громадянин України, відповідно до цього і з необхідністю кардинально міняти життя в країні, може й повинен одержати земельний наділ – свою маленьку Батьківщину (садибу, двір, родове помістя, які стануть його фамільним надбанням, майном роду). Кожна того бажаюча родина буде тримати це помістя на правах довічного спадкового користування власності й багато в чому будувати на ньому й довкола нього своє життя.
Мова при цьому повинна йти не про фермерське господарство й не про території масового присадибного виробництва товарної сільгосппродукції. Зміст – у створенні саме родового помістя як простору сімейного, родового життя й забезпечення гідних умов життя.
Для кожної дорослої людини і його родини в якості одного з найважливіших питань у житті повинно стати таке питання: як родове помістя повинне бути організоване й забезпечуватися, як і разом з ким перетворювати родову власність у дійсно процвітаюче місце?
Саме новий поміщик, а не абстрактний підприємець, зуміє відновити порядок в Україні й облаштувати своє й загальне життя.
Якщо не дивитись на недоліки дач, можна зробити висновок, що вони зробили свою справу: забезпечили продовольством значну частину населення нашої країни, знизили соціальну й психологічну напруженість міських жителів, чим запобігли багато соціальних катаклізмів, наблизили людей до землі. У підсумку:
1. Якщо усунути наявні недоліки дачних і садових ділянок України, то почнеться масове створення поселень. При цьому візьмуть участь досить широкі верстви населення. Які або обмеження при видачі земельних ділянок повинні бути мінімальні.
2. Перший час більшість людей будуть продовжувати жити й працювати в містах. Поступово, у міру розвитку відповідної інфраструктури в поселеннях, усе більше людей почнуть жити на своїх ділянках постійно. Але при цьому будуть зберігати за собою й свої міські квартири, періодично навідуючись туди. Це буде сприяти зниженню щільності населення в містах. Крім того, наявність міських квартир для багатьох буде створювати відчуття захищеності: у людини буде місце, куди він зможе повернутися в будь-який час. Це дозволить йому діяти більш вільно, без зайвої напруженості й непевності в завтрашньому дні, у майбутньому; більш ретельно проробити проект облаштованості ділянки й без зайвої метушливості втілити його в реальність.
3. Згодом, коли люди відчують, що їхне родове помістя забезпечує їх всім необхідним, у т.ч. грішми за рахунок продажу надлишків, вони почнуть залишати основне місце роботи в містах. Зрештою, на те, щоб на ділянці виросли дерева й чагарники, необхідний час.
4. Ті люди, які зволіють зберегти колишній спосіб життя в містах, можуть займатися підтримкою систем життєзабезпечення міст. Тому що учасники громадських організацій вважають, що необхідно робити плавний перехід до нового способу життя.
Держава ще не визначилася у своєму відношенні до процесу створення родових поселень. Відсутня термінологія, відсутні закони, що регулюють механізм одержання й використання землі родових помість. У законодавстві взагалі відсутнє подібне цільове призначення землі. У силу вищесказаного бачиться необхідність передбачити в статті 19 Земельного кодексу новий статус земель: «для створення родового помістя» і «для формування інфраструктури родового поселення». Необхідно також внести відповідні зміни в такі законодавчі акти:
1. Конституція України;
2. Податковий Кодекс України;
3. Цивільний Кодекс України;
4. Земельний Кодекс України;
5. Водний Кодекс України;
6. Лісовий Кодекс України;
7. Закон України «Про державний збір»;
8. Закон України «Про плату за землю»;
9. У відповідні Закони й нормативні акти по пільгах по податку на землю, на майно, на доходи фізичних осіб, при спадкуванні родового помістья;
10. Закони про державну реєстрацію нерухомого майна й деякі інші нормативні акти.
У зв'язку із цим виникає необхідність формування державної програми в напрямку створення родових помість, що передбачає створення відповідної законодавчої бази й розробки механізму реалізації й надання землі в різних регіонах нашої країни. Тому що зараз необхідні положення про лісові насадження, про статус землі, про штучні водойми й право на них розкидані по окремих кодексах поресурсного законодавства, виникає необхідність зібрати їх воєдино у відповідному, спеціальному Законі України «Про родове помістя і родове поселення в Україні»,проект якого вже розроблено Тетяною Бородіною.
Цей Закон формує умови для створення громадянами України малої Батьківщини – родового помістя і можливість для закордонних українців повернення на історичну Батьківщину і створення в Україні своїх родових помість. Також він визначає правові, соціальні і економічні основи створення і функціонування родових помість і родових поселень; гарантує недоторканність родового помістя і всемірний захист прав власників родових помість і членів їх сімей.
Метою цього закону є створення правових умов для реалізації проголошеного в Конституції України права кожного громадянина України на користування землею як основним національним багатством України, зміцнення інституту сім'ї, посилення родинних зв'язків, вирішення проблеми безробіття.
Проект цього закону складається із Преамбули, 46 статей й 9 глав:
Розділ 1. Загальні положення.
Розділ 2. Земельна ділянка для створення родового помістя.
Розділ 3. Порядок одержання земельної ділянки для створення родового помістя.
Розділ 4. родове помістя.
Розділ 5. Особливості спадкування родового помістя.
Розділ 6. Родове поселення.
Глава 7. Фонд земельних ділянок для створення родових помість.
Глава 8. Відповідальність за порушення вимог цього Закону.
Глава 9. Перехідні й заключні положення.
Основні принципи, що викладені у проекті Закону України «Про родове помістя і родове поселення в Україні»:
а) повний суверенітет народу України над національним багатством Українського народу – землею та іншими природними ресурсами;
б) створення умов для реалізації всіма громадянами України права на землю як основне національне багатство;
в) створення умови для зміцнення сім'ї, підвищення достатку і благополуччя сімей як основного осередку суспільства і держави;
г) збереження родової пам'яті, зміцнення родинних відносин, спадковість поколінь, сімейних цінностей;
д) безоплатність, безумовність і безстроковість володіння і користування земельною ділянкою для створення родового помістя;
е) цілісність і неподільність родового майна, у тому числі родового помістя і його складових частин;
ж) родове помістя в цілому і його складові частини, у тому числі земельна ділянка для створення родового помістя, не мають грошової оцінки;
з) звільнення володільців родових помість від сплати податків і зборів за створення, володіння і користування нерухомим майном, що є складовою частиною родового помістя;
и) звільнення володільців родових помість і членів їх сімей від сплати податків і зборів з коштів, отриманих від продажу надлишків продукції, вирощеної і виробленої в родовому помісті;
к) звільнення спадкоємця родового помістя будь-якого ступеня спорідненості із спадкодавцем від сплати податку за спадкування родового помістя і його складових частин;
л) родове помістя успадковується тільки по низхідній від засновника родового помістя лінії і лише по роду родоначальника;
м) пріоритетність земельних ділянок для створення родових помість перед земельними ділянками іншого цільового призначення;
н) дотримання законності.
У теперішній час громадськими об’єднаннями ведеться пошук місць, найбільш зручних і придатних для створення поселень. У тому випадку, якщо це буде занедбане село або хутір, що вимирає, то спочатку передбачається використати його діючу інфраструктуру, що зменшить витрати на облаштованість. Швидше за все, згодом це місце стане «суспільним центром» з магазином, бізнес-центром для підприємців, клубом, школою й ін. При виборі хутора або села виникає необхідність у наявності навколо поселення додаткової території для розширення вже існуючих ділянок і для формування нових (до 200 га).
Теоретично (умовно) процес створення родових помість і поселень можна розділити на три етапи. При цьому в точності позначити тимчасові рамки настання кожного періоду складно. Багато в чому це залежить від настання подій, а не від конкретної дати.
Перший етап – підготовчий. Як і в кожному разі впровадження нового в практику, немає необхідності непомірковано кидатися на нове місце (як це бувало при будівництві БАМу й інших будівництв століття). Варто продумати все до дрібних деталей, по можливості все передбачити (фінансування, проживання, харчування й т.п). Інакше можна, не знаючи, чого хочеш, одержати не те, що бажав. На цьому етапі відбувається виявлення законів, яких не вистачає, а в які потрібно внести зміни, щоб перейти до наступного етапу, складання бази данних щодо місцезнаходження занедбаних сіл та сіл, що визнані неперспективними, географічного розміщення земель запасу.
Другий етап – створення перших поселень. Один з істотних моментів полягає в тому, що перші поселення будуть експериментальними, тобто на них почнеться відпрацьовування нових методів господарювання, нова організація побуту. Від їхнього успіху або провалу залежить багато в чому перехід до третього етапу. Головне їхнє завдання полягає в тім, щоб показати тим хто сумнівається, що подібна форма організації життєвого побуту можлива, досить ефективна й дуже благотворно позначається на фізичному й психічному здоров'ї людини. Спочатку можливе створення селищ як державний експеримент. Це також дозволить довести державі вигідність і перспективність подібного правового режиму земель і нового способу господарювання. Ділянки повинні брати ті, хто почуває в собі бажання, сили, має можливість облаштувати родове помістя. На даний же момент у когось немає фінансів, хтось сумнівається в тім, що в нього вийде всі як треба. Хтось же просто хоче подивитися, як це вийде в інших. Останнє підвищує важливість завершення з позитивним результатом цього етапу.
Третій етап – масове переселення/перетворення. Перехід до цього етапу можливий тільки після внесення зміни в Конституцію України "про безоплатне виділення кожній бажаючій українській сім’ї одного гектара землі для облаштування на ньому родового помістя. Земля виділяється у довічне користування з правом передачі у спадщину. Вироблена у родовому помісті продукція, як і сама земля, не обкладається ніякими податками" прийняття Виправлень до Конституції й прийняття Закону України «Про родове помістя і родове поселення в Україні», який би передбачав налагоджений механізм виділення й одержання землі для створення Родових поселень і виключав би в корені негативні впливи з боку чиновницького апарату. Необхідно врахувати, що багато міських жителів захочуть повернутися в рідні місця, де народилися й виросли, і звідки втекли в пошуках кращого життя в міста. Зволіють повернутися й українці-емігранти, що раніше переїхали в іноземні держави на ПМП ПМЖ і в пошуках роботи й не знайшли там собі місця. Тому варто заздалегідь подбати про їхній статус і права. Визначити земельні ділянки для організації поселень. Можливо навіть, що має бути створення Резервного Фонду спеціально для подібної категорії громадян, щоб не залишити їх без землі [6].
При аналізі змісту норм Конституції України встає багато питань. І як ні парадоксально звучить, однак серед усього різноманіття прав немає самого головного права людини – права на Батьківщину. Просто – Батьківщину. І на велику, і на маленьку. В основному Законі країни озвучено багато прав людини й громадянина: на працю, на відпочинок, на житло, на утворення й т.д… Але немає в ньому права людини на шматочок родової землі. Однак саме із цього права на маленьку Батьківщину виникає більша Батьківщина, що згодом розширюється на близьких за Духом людей. І якось дивно виходить: захищати й любити свою Батьківщину ти начебто зобов'язаний, а от права визнаного на неї не маєш. Звичайно, хтось може сказати, що це право саме собою мається на увазі і якось нерозумно про нього писати. Однак чому ж при цьому в ст. 27 Конституції говоритися об такому саме собою що розуміється й невід'ємному праві людини – праві на життя й про обов'язок держави захищати життя людини? Хіба держава даровало йому саме життя й право на неї? Ні, дане право належить людині споконвічно. Так чому ж при цьому в Конституції не говоритися про найважливіше право людини – праві на Батьківщину? Воно адже теж природно й невід'ємне. У тій же статті говориться, що ніхто не може бути самовільно позбавленийі життя, а чи можна позбавити себе або іншої людини Батьківщини? Прямо може бути що ні. Однак побічно це цілком реально зробити. Наприклад, шляхом распаювання земель – основного національного багатства, і дозволу його продажу. Землю-то распаювали, однак чи подумали про тих громадян, які виїхали за кордон на ПМП ПМЖ у пошуках кращого життя? Навряд чи. А останні у випадку початку широкомасштабного процесу створення Родових Помість і поселень цілком імовірно, захочуть повернутися додому, створити свою маленьку Батьківщину, і тому є реальні підтвердження вже зараз. Люди, що покинули країну, вже розчарувалися в способі життя іноземних держав. І природно вони захочуть повернутися, адже вони побачать перспективу для себе й своїх дітей. Прекрасну перспективу щасливого майбутнього. Тільки от чи залишиться для них шматочок землі? Це потрібно запитати в депутатів, що приймають закони, у нас, мовчачи що спостерігають, як розбазарюється народне надбання.
Право на життя існує в ще не породжених і навіть не зачатих дітей. Право на Батьківщину виникає одночасно, і навіть раніше, ніж людина з'явиться на світ. Створення родини вже саме по собі означає прагнення вступивших у союз продовжити Рід, народити потомство – своє продовження на Землі. Так і право на Батьківщину існує в майбутніх поколінь, у наших нащадків. І оскільки держава складається з конкретних родин, то воно повинне бути зацікавлене в благополуччі кожної з них, інакше воно просто припинить своє існування.
Оскільки законодавцями за кожною людиною зізнається комплекс невід'ємних, властивих йому із самого народження прав і воль, треба нарешті визнати й той факт, що Людина володіє вже в силу самого факту свого народження на цій планеті, на землі й у конкретній країні природним, невід'ємним правом на шматочок родової, рідної землі – на родове помістя. Це право належить людині споконвічно, з моменту створення Землі. Це не просте право, це невід'ємний стан людини, як і здатність дихати, жити, пити чисту воду, ходити по землі. Адже без землі не буде нічого – ні повітря, ні рослинності, ні птахів, ні річок, ні прекрасних сходів і заходів – нічого не буде. Навіть людини. Він нерозривно пов'язаний із землею із самого народження й до смерті. Земля його годує, носить на собі, приймає тіло після смерті И той, хто всіляко прагнув розірвати цей зв'язок людини із землею, знає про це. Сьогодні питання про надання земельної ділянки може вирішуватися залежно від різних умов – кількості грошових одиниць, рівня утворення й наявності спеціальних знань і т.п. І якщо хтось бере на себе «місію» по розподілу основного багатства нашого народу, і вирішує, кому, скільки, за яку суму й на яких підставах його видавати, явно на шкоду інтересів всіх громадян, то ця особа порушує саме головне право Людини. Хто ж надав право цим людям вирішувати найважливіші питання про землю? І коли? І якщо задуматися, то що ж виходить зі сказаного – законодавець побічно, але визнає, що в наших громадян немає прав на Батьківщину. Тоді хто ж всі ми – безрідні чи що?
Може, саме із права на родове помістя і варто почати Конституцію? При цьому наділити це право небаченим по строгості й чіткості механізмом реалізації й захисту. І дане право повинно стояти в Конституції одним з перших, а швидше за все й найпершим і гарантуватися державою. І воно не може бути даровано державою своєму громадянинові, а тим більше надано, або ж реалізовано за гроші – це просто аморально. Це право може бути тільки визнане за ним, і для його реалізації кожному громадянинові повинне бути зроблене всіляке сприяння й підтримка з боку держави. Визнано на вищому рівні – у Конституції України. Для цього необхідно буде внести в неї виправлення, і це не проблема. Не дивлячись на всю її демократичність, вона в них бідує. При цьому варто врахувати, що в ній відсутні положення, що регулюють її скасування і як наслідок – Конституція по суті, оголосила себе вічною. Отже, які б зміни в неї б не вносилися шляхом прийняття Конституційних законів, вона однаково залишиться Конституцією 1996 року [6].
Звичайно, введення інституту «родове помістя» зажадає внесення змін і в Основний Закон України. І це досить тривала процедура (правда, це залежить від політичної волі уряду й парламенту), але цілком можлива й потрібна. У цілому ж, підбиваючи підсумок, можна сказати, що Конституція України містить багато передових положень по правах людини й громадянина. Вся проблема в тім, що для всіх цих гарних матеріальних норм, що втримуються в ній, не передбачається механізм їхньої реалізації. І навіть закони, прийняті депутатами в їхнє виконання, далекі від втілення ідей, викладених у ній.
3.3. Родина – основний пріоритет при створенні родових помість
Будь-яка, навіть сама велика й могутня, країна починається з окремої, маленької родини. Будь-яка країна, суспільство складається з родин. І від того, наскільки щасливі люди, що живуть у родинах, залежить щастя й процвітання країни, її майбутнє. Не можна зробити добре у всій країні в цілому, «взагалі», відразу для всіх, якщо не зробити добре для кожної окремо взятої родини.
Велике починається з малого. Оздоровлення обстановки в країні необхідно почати з оздоровлення її в родині, створенні на законодавчому рівні всіх умов для її зміцнення, захисту спокійного способу життя родин і дітей, надання кожній людині гарантій незалежності, волі, упевненості у власних силах.
У сфері сімейної політики й народжуваності була прийнята Концепція, що бачить основною метою формування системи особистих і суспільних цінностей, орієнтованих на створення родини із двома дітьми, зміцнення й підвищення виховного потенціалу як основного центра відтворення населення. Одним із пріоритетних напрямків державної підтримки родини є твердження високого соціального статусу родини шляхом збагачення брачно-сімейних традицій, підвищення статусу материнства й батьківства в суспільстві, формування механізму стимулювання населення до ведення здорового способу життя.
Не варто очікувати, що з підвищенням рівня життя виросте й народжуваність. Якби зв'язок був такий простій, то не скорочувалася б народжуваність в усіх без винятку економічно розвинених країнах до рівня, що не забезпечує навіть простого відтворення покоління батьків.
Навіть якщо держава істотно підвищить розмір матеріальної допомоги при народженні дитини й щомісячний посібник матері по догляду за дитиною, це не вирішить демографічної проблеми. Сплеск народжуваності спочатку може й буде, але потім затихне. Тому що матеріальне забезпечення ще ніколи не приводило до росту кількості народжених дітей. Діти народжувалися й під час війни, голоду, у післявоєнні роки. Сьогодні спостерігається навіть зворотна ситуація. В економічно благополучних країнах, особливо в заможних родин дуже рідко можна побачити двох-трьох і більше дітей. Частіше зупиняються на одному, що не забезпечує простого відтворення населення цих країн. Чисельність населення постійно скорочується. Ці країни заполонили китайці як найбільш численна нація.
Вся справа у впевненості в завтрашньому дні, у прекрасному майбутньому народжених дітей. І якщо мати не бачить перспектив, то й народжувати дітей не буде. Раз збільшується кількість марних жінок і чоловіків у тих країнах, що вважаються забезпеченими, і зменшується кількість дітей, значить люди самі почувають, що в цих країнах немає перспектив для майбутнього. І не треба нам рівнятися на них, треба родину зміцнювати, сімейні цінності відроджувати, родове коріння зміцнювати.
Немаловажне значення для підвищення рівня народжуваності має сприятлива екологія, чисте повітря й вода, самі свіжі й смачні фрукти й овочі, позитивні емоції. Всі ці фактори можна сполучити, злити воєдино в родовому помісті. Держава в особі обранців народу може дати людині таку можливість і всіляко захищати права своїх громадян на цей шматочок Батьківщини. А те, яким його зроблять власники родових помість – залежить тільки від них. Чи захочеться в ньому жінкам родити дітей чи ні.
Родина – це краще середовище для виховання й розвитку дітей, а діти, як відомо – це підростаюче майбутнє країни. Виходить, майбутнє держави прямо залежить від благополуччя кожної окремо взятої родини і її статку. У держави є можливість створити умови для зміцнення родини, підвищення її благополуччя не на словах, а на ділі. Пора вже перестати гасла проголошувати так гарні слова кидати на вітер – про дітей, матерів, про цінності родини й благополуччя народу. Пора реально показати свою турботу про майбутнє України, зацікавленість у майбутньому родини й держави шляхом введення в законодавство нового правового інституту – довічного користування земельною ділянкою для створення родового помістя. Місце, у якому росте й набирається сил, харчуючись соками землі рідної, майбутнє країни.
3.4. Землеробство в родовому помісті
Сучасна орна технологія породжує виснаження й ерозію ґрунтів. Для збереження й відновлення поверхневого шару землі передбачається використовувати неорні методи землеробства, які зберігають живу структуру ґрунту, тобто методи «органічного землеробства».
Під «органічним сільським господарством» в світі розуміють агровиробничу практику, що
– не використовує синтетичних хімікатів (добрив, пестицидів, антибіотиків, тощо);
– здійснює мінімальну оранку ґрунту;
– не застосовує генетично модифікованих організмів (ГМО), та охоплює різні сфери - рослинництво, тваринництво, птахівництво, садівництво і т.д.
Органічне сільське господарство за своєю суттю є багатофункціональною агроекологічною моделлю виробництва і базується на ретельному управлінні агроекосистем. З метою підвищення продуктивності виробництва та якості продукції максимально використовуються біологічні фактори збільшення природної родючості ґрунтів, агроекологічні методи боротьби з шкідниками і хворобами, а також переваги біорізноманіття, зокрема місцевих та унікальних видів, сортів, порід, тощо.
В ширшому контексті, органічне сільське господарство – це практична реалізація в сфері аграрного виробництва загальної концепції «сталого (екологічно і соціально збалансованого) розвитку», що задовольняє потреби сьогодення, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої потреби. Воно дозволяє в перспективі узгодити і гармонізувати економічні, екологічні та соціальні цілі в галузі сільського господарства, а його суспільні блага включають, зокрема такі:
– незалежність від промислових хімікатів, зменшення енергоємності агровиробництва, суттєве зниження виробничих витрат та залежності від зовнішнього фінансування;
– екологічні переваги – мінімізація негативного впливу на довкілля через запобігання деградації земель (ерозії, підвищеної кислотності, засоленості), збереження та відновлення їх природної родючості; припинення забруднення водних басейнів й підземних вод, очищення джерел питної води від токсичних хімікатів, зменшення викидів в атмосферу парникових газів та зв'язування вуглецю;
– збереження біорізноманіття та генетичного банку рослин і тварин, відмова від домінування монокультур, утримання тварин в наближенному до природного середовищі;
– розвиток місцевих, національних та міжнародних ринків органічної продукції, сприяння справедливій міжнародній торгівлі;
– збільшення робочих місць в сільській місцевості;
– здорові, екологічно чисті та повноцінні продукти харчування.
На сьогодні під органічне сільське господарство в світі вже використовуються великі площі земель: в Європі – 5,1 млн. га, Північній Америці – 1,5 млн. га, Латинській Америці – 4,7 млн. га, а в Австралії цілих 10,6 млн. га. В Європі частка земель, що переведені на органічне землеробство, значно зросла за останні роки, чому сприяла започаткована у 1993 році спільна політика ЄС щодо підтримки фермерів у перші роки після переходу від звичайного до органічного агровиробництва: середній показник в країнах ЄС досяг близько 4%, в Австрії та Італії він сягнув 8%, а в Швеції, яка є європейським лідером, – майже 12%. В Швейцарії частка таких земель також є однією з найбільших – понад 10%.
Ситуація на світових ринках продовольства свідчить про зростаючу зацікавленість споживачів в здоровому та повноцінному харчуванні разом з безпосереднім внеском в збереження природного довкілля. В багатьох країнах світу, передусім в США та ЄС, вже діють важливі ринки органічної сільськогосподарської продукції та харчових продуктів, а також створена й успішно функціонує відповідна інфраструктура сертифікації, маркетингу і реалізації. Мотивація споживачів органічної продукції поєднує такі вимоги та очікування:
– здорове та екологічно безпечне харчування;
– вищі смакові якості;
– збереження природного середовища в процесі виробництва;
– не містить в собі генетично модифікованих організмів;
– зв'язок з виробником – місцевий чи регіональний, або навіть прямий;
– висока якість продуктів та їх свіжість;
Така мотивація зумовлює готовність частини споживачів платити додаткову премію (10-50% від звичайної ціни) за органічні продукти харчування й попит на них в світі швидко зростає. Світовий ринок органічної продукції в 2003 році оцінюється в 23-25 млрд. доларів США, зокрема в США – 11-13 млрд. та Європи – 10-11 млрд. доларів США, а середній темп його зростання складає близько 10-15%. За прогнозами, у 2005 році цей ринок може сягнути 29-31 млрд. доларів США.
За споживанням органічних продуктів харчування на душу населення світовим лідером є Швейцарія, кожний житель якої в середньому витрачає на них 117 доларів США на рік, до неї наближається Данія з сумою в 73 долари. Цей показник в більшості країн ЄС нині складає 30-50 доларів на рік, а в США – 45 доларів, і має тенденцію до швидкого зростання.
Нині в світі майже сформувалися повноцінні ринки органічної продукції в таких сегментах, як овочі та фрукти, дитяче харчування, сільськогосподарська сировина для переробки (передусім зерно) та молочні продукти, а тому темпи зростання в них дещо сповільнилися.
Подальше зростання ринків органічної продукції відкриває можливості для виходу на них нових виробників. Так, ЄС і Швейцарія є імпортером, в тому числі зі Східної Європи, овочів і фруктів вирощених за органічною системою. Водночас, для убезпечення від нестабільності та експортних ризиків на цих нових ринках дуже важливим є також розвиток внутрішнього ринку органічних продуктів харчування.
Україна, через створення родових поселень, має великий потенціал для виробництва органічної сільськогосподарської продукції та її реалізації шляхом експорту, а також в середньостроковій перспективі для її постачання на внутрішній ринок. Водночас, органічне сільське господарство сприятиме вирішенню ряду актуальних проблем, що існують в аграрному виробництві України та її сільських районах (дивись розділ 2.2).
В Україні вже існує категорія людей (до 5% населення), передусім в великих містах, які мають зазначену мотивацію до споживання органічних продуктів і готові платити за них вищу ціну. Ця група споживачів створює початкову нішу для органічної продукції в Україні, а отже для формування внутрішнього ринку такої продукції.
За умови належного впровадження сучасних агроекологічних технологій подальшому розвитку внутрішнього ринку в Україні в середньостроковій перспективі сприятиме зростання конкурентоздатності органічної продукції, що відбуватиметься за рахунок впровадження програми родових поселень.
Нарешті, досвід розвитку органічного сільського господарства у світі свідчить про створення додаткових робочих місць в сільській місцевості й нових перспектив для малих фермерських господарств і життєздатності сільських громад, та інші соціальні переваги, що є надзвичайно актуальними для України.
ВИСНОВКИ
Сьогодні, як і двадцять років тому, говорячи про сільське господарство, на перший план виносять питання з виробництва тонн молока, м'яса, зерна. Оце й була основна статистика, що стосувалась сільського життя, а не добробуту тих людей, які живуть у цій місцевості.
Тому стратегічною метою економічної і соціальної політики на селі має стати забезпечення комплексного, багатофункціонального розвитку сільських територій, за якого зростала б їх роль як просторової бази не лише сільськогосподарського виробництва, а й несільськогосподарських видів діяльності, а також сприятливого середовища проживання.
Для практичної реалізації завдань довгострокової стратегії з розвитку України необхідно запровадити сталий розвиток, який би узагальнював в собі процес виживання і відтворення генофонду нації, активізацію ролі кожної окремої людини в суспільстві, забезпечення її прав і свобод, збереження довкілля, формування умов для відновлення біосфери та її локальних екосистем, орієнтацію на зниження рівня антропогенного впливу на природне середовище й гармонізацію розвитку людини і природи.
На нашу думку за основу сталого розвитку нашої держави необхідно взяти паритетність відносин у тріаді людина – родове помістя (сільська територія) – зміцнення держави, що забезпечить гарантію економічної, екологічної, соціальної та продовольчої безпеки держави.
З метою переходу до сталого розвитку держави охорона довкілля та раціональне використання природних ресурсів повинні розглядатись не як самоціль, а як невід'ємна частина процесу розвитку.
Ідея сталого розвитку сільських територій через створення родових помість стосується не тільки сучасності – вона адресована водночас як тим поколінням, що живуть нині, так і прийдешнім. Це ідея наступництва всіх поколінь і всіх людей кожного покоління, ефективного використання потенційних можливостей, збалансованості суспільного розвитку і збереження природи.
Практична реалізація завдань довгострокової стратегії з розвитку сільських територій через створення родових помість забезпечить:
1) створення умов для продуктивної зайнятості сільських жителів на основі ефективного використання природоресурсного потенціалу села;
2) утворення нових робочих місць та істотне збільшення доходів;
3) заохочення молоді до проживання і роботи в сільський місцевості;
4) створення умов для запобігання занепаду сільських населених пунктів;
5) розширення можливостей сільських громад у розв’язанні проблем життєдіяльності населення;
6) гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина;
7) розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів;
8) захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів;
9) зміцнення політичної і соціальної стабільністі в суспільстві;
10) інтегрування України до світового економічного простору, як країни з конкурентоспроможною економікою, здатною вирішувати найскладніші завдання свого розвитку;
11) розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу;
12) зміцнення фізичного здоров'я нації;
13) створення умов для розширеного відтворення населення;
14) міцне підґрунтя України як високорозвиненої, соціальної за своєю сутністю, правової держави, її.
Дана робота на теперішній час має здебільшого теоретичний характер, але концепція, що закладена в цій роботі дуже дієва і відповідає вимогам державної політики розвитку сільських територій. В цій роботі ми постаралися розкрити найбільш істотні моменти, однак просто неможливо відбити все, що необхідно зробити для введення інституту родових помість в одній роботі. У цілому, розглядаючи питання, пов'язані з можливим введенням інституту родового помістя, ми можемо прийти до висновку, що необхідно вносити зміни в різні нормативні акти практично всіх галузей законодавства.
У зв'язку із цим виникає необхідність чітко визначити статус родового помістя.
Політичний статус родового помістя – Батьківщина громадянина України, земля, на якій він народився (належить йому від народження), сформувався, як повноцінна особистість, або на якій він бере на себе відповідальність жити своїм родом, усвідомлюючи необхідність облаштованості в інтересах здорового способу життя, гідної людини, продовження свого роду, позитивну спрямованість своєї життєдіяльності й самобутньої творчості на суспільну користь.
Економічний статус родового помістя – це один неподільний наділ землі розміром в 2 га, безоплатно виділений кожній бажаючій українській родині в довічне користування із правом передачі в спадщину, для його облаштованості з метою створення необхідних умов, що забезпечують життєдіяльність людини, що гарантують його самозабезпечення, безпеку й захист, а також збереження й зміцнення природного потенціалу.
Соціальний статус родового помістя – індивідуальна й сімейна форма буття, планована з метою продовження роду, ведення здорового способу життя, фізичного й духовного вдосконалювання, що базується на принципах взаємозв'язку із природою, натурального ведення господарства, відповідальності перед життям, формуванні самодостатніх громадян, родин – рідних дітей і відповідальних хазяїв своєї землі.
Юридичний статус родового помістя – гарантуємо державою (конституцією) право на життєвий простір у формі приватної власності громадян України на землю, на частину рідної землі – Батьківщини, як основи життя й діяльності.
Екологічний статус родового помістя – простір природної рівноваги, забезпечуваного невиснажливим землекористуванням, дбайливим відношенням до навколишнього світу в інтересах збільшення життєвого потенціалу території.
Суспільний статус родового помістя – законодавчо встановлене положення громадянина, як особистості, або родини, роду, як соціальної групи, що взяли на себе перед суспільством відповідальність із певним колом прав і обов'язків за усвідомлене відношення до свого життя, життя своєї родини, рідній землі, країні, державі, забезпечення їхнього майбутнього на основі власної творчої творчості.
Звертаючись до практики облаштованості родових помість , усіляко сприяючи цьому процесу, у держави з'являється можливість проводити реформи, задіюючи потенціал енергії народу, чиї інтереси стають загальнодержавними, а самі реформи – націленими на відродження життєвого потенціалу нації.
У зв'язку з усім вищевикладеним виникає необхідність формування окремих державних програм у напрямку створення родових помість, що передбачають створення відповідної законодавчої бази й розробки механізму реалізації й надання землі в різних регіонах нашої країни. Необхідно спільна творчість над даним проектом не тільки фахівців різних галузей права, економістів, підприємців і т.п., але й всіх громадян. Необхідний єдиний творчий порив більшості, всенародне обговорення даного проекту, але не шляхом референдуму, на який необхідні засоби зі скарбниці, а простими й доступними кожному методами: газети, форум, пошта, зустрічі, спільні справи, обмін досвідом.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Конституція України. – К.: Юрид. літ., 1996. – 50 с.
2. Земельний Кодекс України від 25 жовтня 2001 року № 2768-III // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №3-4. – ст.27.
3. Закон України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» від 18 жовтня 2005 р. N 2982-IV // Голос України. – 2005. – 16.листопада (№ 217).
5. Бака М. М. Радянська Україна 1917-1987 рр. – К.: Політвидав. України, 1987.
6. Бородина Т.А. Правовой режим Родовых поместий в Украине: становление и перспективы. Альманах «Звенящие кедры России». Вып. 1/2003 г. – Владимир.: Фонд культуры и поддержки творчества «Анастасия», СПб.: «Издательство Диля», 2003. – 144 с.
7. Заичкин Н.А., Почкаев И.Н. Русская история: популярный очерк. IX – сер.XVIII в. – М.: Мысль, 1992. – 289 с.
8. История России с древнейших времен до 1861 года: Учеб. Для вузов/ Н.И. Павленко и др. – М.: Высш. Шк., 1996. – 207 с.
9. Каныгин Ю.М. Путь ариев: Украина в духовной истории человечества. – К.: А.С.К., 2003. –576 с.
10. Кара-Мурза С.Г. Белая книга. Экономические реформы в России 1991–2001 М.: Алгоритм, 2002.
11. Качан Є. П. Розміщення продуктивних сил України. – К.: Вища школа, 1998.
12. Концепция создания экопоселений в Украине. К перспективе устойчивого развития Украины на ІІІ тысячелетие. / Всеукраинское общественное движение «Родинне джерело». – К., 2003.
13. Кривов А. , Крупнов Ю. Дом в россии. Национальная идея. – М.: Россия, 2002. – 275 с.
14. Мегре В.Н.Новая цивилизация. Книга восьмая. Часть 2. Обряды любви. – СПб.: «Издательство Диля», 2006.– 352 с.
15. Образ-проект родового поселения. Группа сотворцов «Экомысл». – К., 2003.
16. Петрушенко М. Земля – мати, будьмо її гідними синами // Урядовий кур'єр. – 2005. – 6 січня
17. Рыдзевская Е.А. Древняя Русь и Скандинавия. – М., 1978.
18. Советская историческая энциклопедия. Гл. ред. Е.М. Жуков. – М.: «Сов. Энциклопедия». – 1968. – т.11 – Ренувен. – 1968. – 297 столб.
19. Соціально-економічні проблеми розвитку українського села і сільських територій. Матеріали до сьомих річних зборів Всеукраїнського конгресу вчених економістів-аграрників 9-10 листопада 2005 року / Кол.авт – К.: Українська академія аграрних наук та Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки», 2005.– 82 с.
20 Україна у цифрах у 1999 році. Короткий статистичний довідник. / Держ. ком. стат. України. – К., 2000. – 27 с.
21. Україна у цифрах у 2000 році. Короткий статистичний довідник. / Держ. ком. стат. України. – К., 2001. – 27 с.
22. Україна у цифрах у 2001 році. Короткий статистичний довідник. / Держ. ком. стат. України. – К.: Техніка, 2002. – 27 с.
23. Україна у цифрах у 2002 році. Короткий статистичний довідник. / Держ. ком. стат. України. – К., 2003. – 27 с.
24. Україна у цифрах у 2003 році. Короткий статистичний довідник. / Держ. ком. стат. України. – К., 2004. – 27 с.
25. Україна у цифрах у 2004 році. Короткий статистичний довідник. / Держ. ком. стат. України. – К.: Консультант, 2005. – 27 с.
26. Статистичний щорічник «Сільське господарство України» за 2003 рік/ Держ. Ком. стат. України: Під заг. кер. Ю.М. Остапчука. – К., 2004. – 314 стор.
Додаток А
Таблиця А.1
Територія і кількість наявного населення за регіонами (на 1 січня 2005 р.)
| Територія | Територія, тис. км2 | Кількість населення, тис. осіб | У тому числі | Частка міського населення, % | Щільність населення, осіб на 1 км2, осіб | ||
|
міське,
тис. осіб
|
сільське, тис. осіб | ||||||
| Україна |
603,7
|
47280,8
|
32009,3
|
15271,5
|
67,7
|
78
|
|
|
Автономна Республіка Крим |
26,1
|
1994,3
|
1254,0
|
740,3
|
62,9
|
76
|
|
| Області | |||||||
| Вінницька |
26,5
|
1720,1
|
813,1
|
907,0
|
47,3
|
65
|
|
| Волинська |
20,2
|
1044,8
|
526,2
|
518,6
|
50,4
|
52
|
|
| Дніпропетровська |
31,9
|
3476,2
|
2893,5
|
582,7
|
83,2
|
109
|
|
| Донецька |
26,5
|
4671,9
|
4217,1
|
454,8
|
90,3
|
176
|
|
| Житомирська |
29,9
|
1345,3
|
760,2
|
585,1
|
56,5
|
45
|
|
| Закарпатська |
12,8
|
1248,5
|
462,5
|
786,0
|
37,0
|
98
|
|
| Запорізька |
27,2
|
1877,2
|
1427,7
|
449,5
|
76,1
|
69
|
|
| Івано-Франківська |
13,9
|
1393,6
|
590,6
|
803,0
|
42,4
|
100
|
|
| Київська |
28,1
|
1778,9
|
1050,1
|
728,8
|
59,0
|
63
|
|
| Кіровоградська |
24,6
|
1083,9
|
659,2
|
424,7
|
60,8
|
44
|
|
| Луганська |
26,7
|
2440,3
|
2105,4
|
334,9
|
86,3
|
91
|
|
| Львівська |
21,8
|
2588,0
|
1549,8
|
1038,2
|
59,9
|
119
|
|
| Миколаївська |
24,6
|
1229,5
|
821,9
|
407,6
|
66,8
|
50
|
|
| Одеська |
33,3
|
2415,7
|
1594,6
|
821,1
|
66,0
|
73
|
|
| Полтавська |
28,8
|
1572,5
|
935,5
|
637,0
|
59,5
|
55
|
|
| Рівненська |
20,1
|
1160,7
|
546,3
|
614,4
|
47,1
|
58
|
|
| Сумська |
23,8
|
1243,9
|
815,2
|
428,7
|
65,5
|
52
|
|
| Тернопільська |
13,8
|
1119,6
|
478,5
|
641,1
|
42,7
|
81
|
|
| Харківська |
31,4
|
2848,4
|
2251,5
|
596,9
|
79,0
|
91
|
|
| Херсонська |
28,5
|
1138,2
|
687,1
|
451,1
|
60,4
|
40
|
|
| Хмельницька |
20,6
|
1388,0
|
724,2
|
663,8
|
52,2
|
67
|
|
| Черкаська |
20,9
|
1357,1
|
740,6
|
616,5
|
54,6
|
65
|
|
| Чернівецька |
8,1
|
911,5
|
372,6
|
538,9
|
40,9
|
113
|
|
| Чернігівська |
31,9
|
1187,7
|
709,0
|
478,7
|
59,7
|
37
|
|
| Міста | |||||||
| Київ |
0,8
|
2666,4
|
2666,4
|
– |
100,0
|
3333
|
|
| Севастополь* |
0,9
|
378,6
|
356,5
|
22,1
|
94,2
|
421
|
|
* – Включаючи м. Інкерман, смт. Кача і сільські ради, підпорядковані міській раді.
Продовж. дод. А
Таблиця А.2
Кількість адміністративно-територіальних одиниць за регіонами (на 1 січня 2005 р.)
| Територія | Райони, шт | Міста, шт |
Райони у містах, шт |
Селища міського типу, шт |
Сільські населені пункти, шт |
|
| всього |
у тому числі державного, республіканського та обласного значення |
|||||
| Україна |
490
|
456
|
178
|
118
|
886
|
28585
|
|
Автономна Республіка Крим |
14
|
16
|
11
|
3
|
56
|
956
|
| Області | ||||||
| Вінницька |
27
|
18
|
6
|
3
|
29
|
1466
|
| Волинська |
16
|
11
|
4
|
—
|
22
|
1053
|
| Дніпропетров-ська |
22
|
20
|
13
|
18
|
46
|
1438
|
| Донецька |
18
|
52
|
28
|
21
|
131
|
1124
|
| Житомирська |
23
|
11
|
5
|
2
|
43
|
1624
|
| Закарпатська |
13
|
11
|
5
|
—
|
19
|
579
|
| Запорізька |
20
|
14
|
5
|
7
|
23
|
918
|
| Івано-Франківська |
14
|
15
|
5
|
—
|
24
|
765
|
| Київська |
25
|
25
|
11
|
—
|
30
|
1129
|
| Кіровоградська |
21
|
12
|
4
|
2
|
26
|
1012
|
| Луганська |
18
|
37
|
14
|
4
|
109
|
792
|
| Львівська |
20
|
43
|
9
|
6
|
35
|
1849
|
| Миколаївська |
19
|
9
|
5
|
4
|
17
|
901
|
| Одеська |
26
|
19
|
7
|
8
|
33
|
1136
|
| Полтавська |
25
|
15
|
5
|
5
|
21
|
1827
|
| Рівненська |
16
|
11
|
4
|
—
|
16
|
1003
|
| Сумська |
18
|
15
|
7
|
2
|
20
|
1491
|
| Тернопільська |
17
|
18
|
1
|
—
|
17
|
1020
|
| Харківська |
27
|
17
|
7
|
9
|
61
|
1683
|
| Херсонська |
18
|
9
|
3
|
3
|
30
|
658
|
| Хмельницька |
20
|
13
|
6
|
—
|
24
|
1415
|
| Черкаська |
20
|
16
|
6
|
2
|
15
|
825
|
| Чернівецька |
11
|
11
|
2
|
3
|
8
|
398
|
| Чернігівська |
22
|
15
|
3
|
2
|
30
|
1494
|
| Міста | ||||||
| Київ |
—
|
1
|
1
|
10
|
—
|
—
|
| Севастополь |
—
|
2
|
1
|
4
|
1
|
29
|
Продовж. дод. А
Таблиця А.3
Динаміка кількості міського та сільського населення у період з 1990 р. по кінець 2004 р.
|
Роки
|
Кількість наявного населення, тис.осіб
|
Кількість постійного населення, тис.осіб
|
||||
|
на кінець року
|
у тому числі
|
на кінець року
|
у тому числі
|
|||
|
міське
|
сільське
|
чоловіки
|
жінки
|
|||
|
1990
|
51944,4
|
35085,2
|
16859,2
|
51689,7
|
23923,5
|
27766,2
|
|
1991
|
52056,6
|
35296,9
|
16759,7
|
51801,9
|
24004,2
|
27797,7
|
|
1992
|
52244,1
|
35471,0
|
16773,1
|
51989,4
|
24119,3
|
27870,1
|
|
1993
|
52114,4
|
35400,7
|
16713,7
|
51859,7
|
24073,3
|
27786,4
|
|
1994
|
51728,4
|
35118,8
|
16609,6
|
51473,7
|
23905,3
|
27568,4
|
|
1995
|
51297,1
|
34767,9
|
16529,2
|
51079,4
|
23726,2
|
27353,2
|
|
1996
|
50818,4
|
34387,5
|
16430,9
|
50638,8
|
23522,9
|
27115,9
|
|
1997
|
50370,8
|
34048,2
|
16322,6
|
50245,2
|
23342,0
|
26903,2
|
|
1998
|
49918,1
|
33702,1
|
16216,0
|
49850,9
|
23164,3
|
26686,6
|
|
1999
|
49429,8
|
33338,6
|
16091,2
|
49456,1
|
22978,4
|
26477,7
|
|
2000
|
48923,2
|
32951,7
|
15971,5
|
49036,5
|
22775,7
|
26260,8
|
|
2001
|
48457,1*/
|
32574,4*/
|
15882,7*/
|
48240,9*/
|
22316,3*/
|
25924,6*/
|
|
2002
|
48003,5
|
32328,4
|
15675,1
|
47787,3
|
22093,5
|
25693,8
|
|
2003
|
47622,4
|
32146,4
|
15476,0
|
47442,1
|
21926,8
|
25515,3
|
|
2004
|
47280,8
|
32009,3
|
15271,5
|
47100,5
|
21754,0
|
25346,5
|
*/ За даними Всеукраїнського перепису населення на 5 грудня 2001 року.
Продовження додатку А
Таблиця А.4
Загальна земельна площа і розподіл сільськогосподарських угідь по землевласниках і землекористувачах у 2003 році (тисяч гектарів)
|
Вид землевласника або землекористувача
|
Загальна земельна площа,
тис. га |
Всі сільськогосподарські угіддя1), тис. га
|
З них:
|
||
|
рілля, тис. га
|
сіножаті, тис. га
|
пасовища, тис. га
|
|||
| Всього земель |
60354,8
|
41788,5
|
32480,2
|
2429,1
|
5539,2
|
| Землі сільськогосподарських підприємств і громадян |
39354,3
|
37638,2
|
31160,8
|
1806,2
|
3512,8
|
| у тому числі: | |||||
| сільськогосподарських підприємств |
26085,8
|
24839,6
|
21945,5
|
811,9
|
1641,7
|
| з них: | |||||
| колективних |
350,7
|
226,7
|
153,3
|
20,2
|
39,8
|
| державних |
1680,6
|
1425,3
|
1170,2
|
44,7
|
150,7
|
| сільськогосподарських кооперативів |
3056,0
|
2833,9
|
2412,5
|
129,2
|
228,2
|
| сільськогосподарських товариств |
12362,8
|
11912,4
|
10553,2
|
401,4
|
735,8
|
| громадян |
13268,5
|
12798,6
|
9215,3
|
994,3
|
1871,1
|
| Землі інших землекористувачів та землевласників |
21000,5
|
4150,3
|
1319,4
|
622,9
|
2026,4
|
1) Рілля, сади, виноградники, сіножаті і пасовища
0
0
Оставьте свой комментарий
